Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу». «Заломані духовно держсекретарі, — констатував безпосередній свідок, — одного дня вирішили скласти свої повноваження» Петрушевичеві, якому «сподобався такий жест і він дуже радо погодився» на таке призначення. Він перебрав владу того самого дня «в дуже разюче неформальний спосіб»[536]. Ступінь «неформальности» у викладі Мазепи звучить так: Петрушевича було проголошено Диктатором «лише самим Петрушевичем... Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть обурення».

С. Витвицький (1884—1965 рр.). Суспільне надбання

В. Курманович (1876—1945 рр.). Суспільне надбання

І. Мирон (1857—1940 рр.). Суспільне надбання

Офіціоз наддніпрянського уряду «Вісті Української Народної Респуб­ліки» взагалі трактував цю подію як «державний переворот в Галичині». За словами Мазепи, Петрушевич при цьому «казав, що не вірить у справу відновлення державности на Наддніпрянській Україні, тому хоче мати вільну руку перед “великими державами” Антанти для відстоювання державної самостійности Галичини»[537].

Незрозуміло тільки, кого при цьому хотів надурити новопосталий Диктатор — себе чи своїх поплічників? Адже країни Антанти цілком ясно висловилися на підтримку державної незалежності Польщі і ніколи не розглядали можливості надати державну незалежність невід’ємній частині польської території — Східній Галичині.

Негайно після «обрання», а насправді — негайно після чергового державного перевороту, в критичний для подальшої долі новопроголошеної держави момент, Петрушевич не знайшов нічого кращого, як... податися до Відня. Привід — «офіційно повідомити про утворення Західно-Української Народної Республіки всім державним урядам та ув’язати контакт зі світом, зокрема з антантськими державами». Повернувся він після фактичної втечі «лише за два місяці»[538].

Реальну владу тими днями в тому, що називалося ЗОУНР, реалізовували так звані уповноважені Диктатора ЗОУНР, які керувалися виключно його вказівками. Ними були Голубович (держсекретар внутрішніх справ), Степан Витвицький (держсекретар закордонних справ), генерал Віктор Курманович (держсекретар військових справ), Іван Мирон (держсекретар шляхів)[539].

Фактичний на той час глава Директорії УНР Петлюра не визнавав диктаторських повноважень Петрушевича. Формально він мав рацію: Основний закон ЗУНР не передбачав такої посади[540].

За деякими даними, 9 червня Петрушевич навіть формально вийшов зі складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗОУНР. При цьому сама Директорія нібито не визнавала такого статусу Петрушевича, виходячи саме з вищезазначених формально-правових міркувань. «Щоправда, — стверджує дослідник, — щодо Є. Петрушевича ніхто спеціального рішення не ухвалював, однак і Директорія, і уряд, і він сам вважали, що його вихід із складу Директорії стався 9 червня»[541].

4 липня Головний отаман зробив крок у відповідь — оголосив про створення спеціального міністерства у справах ЗОУНР[542]. Це викликало гнівне обурення галичан. Невдовзі більшовицький наступ примусив Петлюру дати «задній хід» — піти на формальне примирення з Петрушевичем: представників Диктатора запросили до складу Ради міністрів УНР.

Однак притлумити антагоністичні суперечності між спільниками, які представляли несумісні політичні орієнтації, було неможливо. Остаточно це стало зрозуміло після переходу керівництва ЗУНР на територію Наддніпрянщини. «Наші внутрішні відносини дуже ускладнилися, — констатував Мазепа. — Зійшлося два уряди, що саме в цей час знаходилися в особливо ненормальних взаємовідносинах і поборювали один одного. Політично і соціяльно це були протилежності. Галицький уряд був представником правої частини галицького суспільства. Ліва частина цього суспільства, що об’єднувала коло галицьких соціяль-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд навпаки складався із соціялістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно»[543].

Петрушевич спочатку був спробував організувати спільний з румунами фронт проти більшовиків. Коли Бухарест відмовився від такої «спокусливої» пропозиції, Диктатор почав обстоювати необхідність спільної боротьби з більшовиками, знову-таки проти поляків!

На рівні практичної політики ситуація мала, повторимо це ще один раз, такий вигляд: керівництво ЗОУНР/ ЗУНР, не заперечуючи можливості угоди з Денікіним, вважало першочерговим завданням війну з Польщею. Петлюра наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками — навіть за рахунок Галичини; можливість угоди з Денікіним рішуче відкидалася[544].

Практичний результат: союз УГА та Дієвої армії УНР проти більшовиків. «З великими труднощами вдалося уговорити Петрушевича, замісць спілки з большевиками, піти разом з нашою армією проти них», — підсумував Мазепа. І додав: «Петрушевич вважав нас усіх за політичних фантастів та неуків, а ми були переконані, що він не здатен зрозуміти революційної ситуації в Україні і тому не може знайти правильного шляху в боротьбі за національне визволення»[545].

Але, врешті-решт, у політичній могилі опинилися всі.

Кінець ЗУНР

16 липня ЗУНР припинила своє існування de facto. Залишки УГА перейшли Збруч і з’єдналися з військами Директорії. Петрушевич у супроводі найближчого оточення знову подався до такого знайомого і милого його серцю Відня. Тут він «зорганізував новий закордонний центр уже знову Західно-Української Народної Республіки, відкинувши назву “Західна Область Української Народної Республіки”»[546].

30—31 серпня Київ було одночасно зайнято денікінськими (командувач — генерал Микола Бредов та петлюрівськими (генерал Антін Краус (Кравс)) частинами. Між ними негайно розпочалися збройні дії.

А. Краус (1871—1945 рр.). Суспільне надбання 

М. Бредов (1873—1945 рр.). Суспільне надбання

Сутичка українських та російських військовиків на Думській площі. Джерело: http://argumentua.com/

Дієва армія УНР була змушена залишити місто. Вересень час безупинних її поразок. Ці та інші катастрофічні для УНР події хоч і покликали до життя ефектну, але абсолютно неефективну спільну заяву урядів ЗУНР та УНР про необхідність боротьби проти Денікіна, проте на практиці призвели до перемир’я між Дієвою армією та поляками, з одного боку, та до капітуляції Української Галицької армії перед російською армією, з другого.

Петлюра, опинившись перед загрозою окупації тогочасного осідку УНР — Кам’янця-Подільського російськими військами, запросив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії (близько 2 тис. вояків) було евакуйовано до Любара.

Через багато років після цих вікопомних подій лише один їхній учасник зробив чесну спробу проаналізувати та систематизувати чинники, що призвели до ганебної поразки. Тут були і «невідповідна політична підготовка нашого політичного проводу до здійснення самостійницького ідеалу», і політична неадекватність проводу «панівної тоді» галицької націонал-демократичної партії, і «величезний брак урядовців у спеціальних ділянках адміністрації, як залізничні шляхи, фінанси і т. п.», і «цілковитий брак» професійних офіцерів, дефіцит зброї, військової амуніції, придатних для військової служби чоловіків, і відсутність зовнішніх союзників, і такі відомі й досі «чесноти», як хабарництво та корупція, особливо в сфері нафтової промисловості, і багато чого іншого[547].

Висновок автора

Проголошення Західно-Української Народної Республіки та «Соборної УНР» були історичними авантюрами, які відкрили двері до глобальної гуманітарної катастрофи, яка спіткала наш народ у ХХ столітті.

Одним з найбезглуздіших, найкривавіших, найтриваліших конфліктів був україно/галицько-польський.

Збройна боротьба між поляками та українцями Галичини почалася 11 листопада 1918 р.[548], коли поляки встановили контроль над