Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

нічого не коштувало. За 10 днів імперія припинила своє існування. Українці та поляки опинилися сам на сам зі зброєю в руках.

Початки україно-польського збройного протистояння  

в Галичині. Збройні сили

Новопостала Польська держава мала у своєму розпорядженні добре озброєний І Польський корпус у складі трьох стрілецьких дивізій, дивізії улан та бригади резерву загальною чисельністю майже 25 тис. вояків (станом на травень 1918 р.)

Інсигнія І Польського корпусу. Суспільне надбання

Кокарда січовиків. Суспільне надбання

Українці теоретично могли виставити Окремий січовий загін Коновальця-Мельника, який в цей момент був зайнятий під Києвом). Склад загону: один піхотний курінь (чотири сотні), кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батарія, технічна частина загальною чисельністю 59 офіцерів і 1187 вояків. Реально в строю відповідно — 46 і 816 вояків.

У грудні 1918 р. стан справ дещо поліпшився. Курінь переформатували в дивізію чисельністю в 11 000 вояків. До складу дивізії включили Чорноморську, 1-шу та 2-гу Дніпровські дивізії — зага­лом 14 000 особового складу. З них 5 тис. — галичани за походженням, вояки австрійської армії. 20 тис. — «східняки», які в 1914—1917 рр. з австрійською армією воювали у складі армії російської.

І всі вони, як один, місяцями і тижнями маневрували в околицях Києва. Наприкінці 1918 р. — на початку 1919 р. розбіглися хто куди, станом на березень їх залишилося аж 300 офіцерів і 4500 рядових....

Божевілля україно-польського збройного протистояння, спровоковане галицькими націонал-соціалістами, припинилося лише після акції «Вісла». Жертви обидві сторони не можуть підрахувати до сьогодні.

Проголошення ЗУНР: необхідність, злочин чи дурість? — 3

Події наступних осінніх днів 1918 р. також відомі до найменших деталей. Українці, очевидно, були готові до результату перемовин з Гуйном. Подальші їхні кроки свідчать: делегація УНРади відвідувала намісника, так би мовити, для годиться, аби дістати формальну відмову. Остання, на їхню думку, очевидно, розв’язувала їм руки.

Керівник Військового комітету УНРади Дмитро Вітовський підписав наказ про переобрання влади на місцях власними силами та наказ підрозділам січовиків, які дислокувалися в Чернівцях, виступити до Львова. Таке блискавичне рішення, на нашу думку, свідчить про те, що воно готувалося заздалегідь, тобто до зустрічі з Гуйном. Озброєні українці наважилися на збройне захоплення влади, чим поставили себе поза законом — як іще чинним австрійським (оскільки всі вони були піддані Габсбургів), так і польським, якому належало народитися найближчими якщо не годинами, то днями.

За деякими даними, збройну допомогу повсталим, а це максимум 60 офіцерів та 1400 рядових (реально участь у заколоті взяло хіба 35 офіцерів та невідома кількість їх підлеглих) надала київська Директорія. Цим самим вона прямо втрутилася у внутрішні польські справи. Львів’янам передали «батарею гавбиць з амуніцією і обслугою, кілька тисяч рушниць і сотні тисяч набоїв; кілька тисяч добрих кожухів, шапок, чобіт, тепле білля, панчохи; кілька вагонів муки і цукру та 10 млн австрійських крон».

Є. Мишковський (1882—1920 рр.). Суспільне надбання

До Львова вислали Омеляновича-Павленка, іменованого Начальним вождем Української Галицької армії та Євгена Мишковського, полковника російської армії, кавалера 7 бойових орденів, а також Золотої Георгієвської зброї «За хороб­рість». Згідно загальновідомих даних, в їх розпорядженні теоретично могло бути 15 000 бійців та 40 гармат.

Посмішка долі: начальник штабу УГА Мишковський 1915 р. воював із січовиками.

Ще одна посмішка: обидва воєначальники «з переконання гетьманці, яких Директорія хотіла позбутися»[520].

Перші законотворчі кроки ЗУНР

Найперше УНРада схвалила «Тимчасовий основний закон про дер­жавну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії».

Засадничий принцип — рівність прав усіх громадян (який, до слова, було відкинуто режимом Директорії). Однак це стало не лише чинником внутрішніх сварок і непорозумінь всередині «об’єднаної УНР», але й одним з найважливіших факторів її нежиттєздатності.

«Тимчасовий основний закон». Джерело: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua

Питання про автора (чи авторів) Основного закону ЗУНР не з’ясовано. Проаналізувавши архів ЗУНР, який зберігається в Українському католицькому університеті ім. Папи Климента VIII в Римі, о. Нагаєвський зробив висновок, що автором проекту Конституції ЗУНР був ієромонах ЧСВВ, визначний богослов, науковець та громадський діяч, один з найближчих співробітників митрополита Андрея о. Платонід Петро Філяс[521]. У розмові з автором цієї роботи в Римі у вересні 1996 р. тогочасний ректор УКУ Кир Іван (Хома, 1923—2006 рр.) повідомив, що проект Конституції ЗУНР написали митрополит Андрей, єпископи Йосафат (Коциловський), Григорій (Хомишин та о. д-р Філяс, які перебували тоді в Перемишлі.

о. П. Філяс, ЧСВВ (1864—1930 рр.). Суспільне надбання 

Блаженний Йосафат, ЧСВВ (1876—1947 рр.). Суспільне надбання

Блаженний Григорій (1867—1945 рр.). Суспільне надбання

Державний Секретаріат — уряд ЗУНР

9 листопада оголосили про створення вищого орган виконавчої влади — Тимчасового Державного секретаріату (згодом — Рада Державних секретарів Західно-Української Народної Республіки) під головуванням Костя Левицького. Відбувалося це в кращих традиціях національного державотворення, за принципом «якось то воно буде, бо ще жодного разу так не було щоб якось не було». Секретаріатові найперше доручили виконати європейського масштабу завдання — «виробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в одну державу»[522].

«Перебрання влади Державним секретаріатом було імпровізоване, як імпровізоване було й перебрання влади в краю, — зауважив у зв’язку з цим один з активних учасників процесу. — Ми не мали, як це зробили чехи, наперед визначених мужів до відповідних ділянок нашого державного життя. Лише великий запал і жертвенність населення спричинилися до того, що перебрання влади нам цілком удалося». «Жоден з наших провідних політиків, — вів він далі, — не виїздив на довші політичні студії поза Львів, щоб навчитись, як провадити політику. Ми не мали між нами ні Масариків, ні Бенешів, ні їм подібних політиків»[523].

Відсутність національних Бенешів та Масариків спробували компенсувати обранням Президії з 9 осіб на чолі з тим-таки Петрушевичем[524].

Листопад взагалі став місяцем гарячкової, судомної розбудови нової держави. Розбудовували, головним чином, на папері. 16 листопада побачив світ конституційний закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки», який запровадив її новий адміністративний поділ на 49 повітів.

Мапа ЗУНР. Джерело: galychyna. info

Кордони ЗУНР на східному напрямку було поширено на схід від р. Сян. Загальна площа — близько 40 тис. кв. км, населення — 4 млн[525].

4 січня було визначено форму політичного ладу (закон «Про Виділ Української Національної Ради»). Закон, треба сказати, був цілком шизофренічний — поєднував непоєднуване — «колегіальний принцип голови держави із принципом одноособового шефа держави»[526]. Закон, зокрема, передбачав, що ця інституція виконуватиме «функції, що звичайно входять в обсяг уповноважень президента держави». Президентом Виділу став Петрушевич[527]. Другим законом «Про внесення змін до Статуту УНРади» ці функції передали Президії Виділу на чолі знову таки тим-таки незамінним Петрушевичем[528]. Новий склад Держсекретарiату очолив Сидір Голубович.

С. Голубович (1873—1938 рр.). Джерело: http://irp.te.ua

Акт Злуки

Головною запорукою фізичного виживання після державного пере­вороту, організованого військовим крилом УНРади, після