Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Сьогодні побратими байдикували, аби завтра роз'їхатися хто звідки прибув. Ярема з Северином курили люльки, смакуючи місцевий тютюн, Пилип невтомно бринькав на варгані, Гнат розглядав табір союзних військ і бавився ножем. Розмова текла ледаче, змовкала будь-якої миті, відновлювалася за будь-якої причини. Нема кращого дозвілля за байдикування у приємному товаристві!

Еней вилаявся і махнув пальцем, з якого цебеніла кров. Подув на поріз, вилаявся знову.

— Догрався? — спитав Ярема.

— Думав, що в мене тупий ніж, — відповів Гнат. — А виявилося, що в мене тупий я.

— Золоті слова, — зазначив Северин. — Треба запам'ятати.

З-за солоних скель гуркотіли хвилі, викидали на каміння довгі пасма брунатних водоростей. Всюдисущі мартини бродили між них, клацали дзьобами, вишукували бодай щось схоже на їдло.

— Шкода, що так мало разом повоювали, — зітхнув Яровий.

— Зате як потужно! — вишкірився Бойко. — Зробили з того порту чистісіньке пекло! Давно я так не розважався.

— Я теж волів би надалі воювати разом, — Северин витрусив із люльки вжитий тютюн. — Так надійніше... Але в нас різні ротації, різні курені, різні завдання — пощастило, що Малюк спромігся всіх згуртувати бодай раз.

— Слава Малюкові, апостолу соборності! — Гнат скинув угору кулак і голосно пустив гази.

— От скотина, — шляхтич незлостиво усміхнувся. — Насправді є шанси, що нас зберуть знову. Напад минув блискуче, тому в штабі всі задоволені.

Пилип грав на варгані із заплющенними очима, але Чорнововк знав, що той прислухається до кожного слова.

— До слова, ясновельможний, якщо в штабі всі такі задоволені, то де наші урочисті вітання з успішною атакою? — спитав Еней. — Де заслужені підвищення чинів? Де ночви з випивкою і офіцерська перина з симпатичною маркітанткою? Де медалі з обрисами знищеного порту, або якась грошова винагорода? Де це все?

— Там, звідки ти салюти пускаєш.

— Це все через сраних оселедців! Мій шлунок не витримує триклятої риби. Передай вельмишановним панам генералам, які жують фаршированих трюхелями фазанів, аби годували нас, як людей, а не дельфінів!

Северин потер обличчя. Не так він уявляв собі вовчу стежку. Не так уявляв війну... Всі ті легенди, якими він захоплювався хлопцем, виявилися порожнистими бовванами, що лущилися старою фарбою. Прославляючи військові подвиги, завжди мовчать про їхній супровід — вічний бруд, холодні окопи, несмачну їжу, уривчастий сон, тупих командирів та крики людей, що карбуються на тілі незримими закляттями.

Пісня варгана скінчилася. Пилип протер губи, розплющив очі, звикаючи до світла, і спитав неголосно:

— Що буде після війни, браття?

— Тебе оберуть осавулою скарбничих, — миттю озвався Гнат.

— Ми станемо героями, — з кривою посмішкою відповів Северин.

— Буде ще одна війна, — переконано заявив Ярема.

Пилип сховав варгана до невеликого армійського заплічника.

— Не хочу бути героєм, — заявив він. — І війни теж не хочу.

— А хіба нас питають? — стенув плечима Яровий. — Ми виконуємо присягу.

Яка завела їх так далеко від рідного дому.

— Ти, Варгане, людина вчена, тож мусиш це розуміти. Історична наука переконує, що людство ніколи не жило мирно, — кинув на додачу шляхтич.

— А якщо людство заживе без воєн?

— Не буде такого, братику.

— А ти уяви собі.

— Тоді це буде вже не людство, — відповів Ярема.

На тому всі замовчали, і просолену тишу порушувало тільки верещання голодних мартинів.

Монета крутиться дедалі швидше, охоплена незримою силою. Помахи нагадують крильця срібного метелика...

Заїзд повнився кіньми. Місця під стріхою не вистачало — наче в старі добрі часи, коли наприкінці серпня в Буді яблукові було ніде впасти. Робітники «Чорта і ведмедя» розчистили від снігу велику ділянку і ставили просто надворі великий намет для охочих: з усієї країни характерники звозили родини, і ніхто не бажав ставати на ночівлю за межами Вовчого міста.

Коні іржали, діти плакали, робітники лаялися. Над вогнищем кипів великий казан, звідки кожен міг зачерпнути собі гарячого відвару. Люди невпинно сновигали сюди-туди, поверталися з вулиці, обмінювалися в тисняві останніми новинами: хорти захопили штаби Ордену у всіх полках, хорти вирубують характерницькі дуби, хорти збираються великим походом на Буду...

— Табір біженців! Щоб я скис, — мовив Северин. — Табір біженців просто в Буді! Такі були на півночі, пригадуєш?

— Якби рік тому хтось сказав, що за дванадцять місяців я ховатимусь із немовлям на руках від озброєних сріблом фанатиків, які полюють на Сірий Орден, що був проголошений ворогами держави... — Катря похитала головою. — Це навіть звучить безглуздо.

— Важко уявити, що станеться за рік чи два.

— Принаймні нам пощастило, що Малюкова родина володіє таким закладом, — Катря вказала на кімнату — ту саму, де вони ночували після весілля. — Інакше товпилися б разом із нещасними надворі у мріях про теплий куточок, куди дозволять приткнутися з маленькою дитиною.

— Чув, що багато містян готові брати людей на постій.

— Ну то нехай беруть! Мені совісно, — Катря вказала у вікно на іншу молодицю з малюком на руках. — Вона — там, а я — тут. Уперше її бачу, але чомусь хочу допомогти... Може, запросити до нас? Місця вистачить.

— За нею прийдуть інші, і ти проклянеш свою великодушність.

Катря потерла скроні.

— Материнська солідарність... Мені треба перепочити.

— Відійди від вікна, не ятри собі душу.

Вони стали над люлькою, що тихо похитувалася біля ліжка. Попри невщухний гамір надворі, Оля міцно спала. Батьки завмерли, споглядаючи маленьке личко, якого не торкалася тінь жодної тривоги.

— Не можу відірвати від неї погляду, — зізнався Северин.

— І я, — всміхнулася Катря.

Їхні турботи враз блякли, коли вони споглядали свою маленьку донечку.

—