Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— І така мила! Хіба не диво ми створили?

— Ти створила, — виправив Северин. — Носила місяцями, народжувала...

— Не прибіднюйся, чоловіче. Без твоєї частки цього не сталося б.

У кімнаті було тепло, але характерниця пересмикнула плечима і схрестила руки на грудях. Він обійняв її.

— Як тепер бути? — Катря озирнулася на вікно. — Ці покидьки мало не вбили нас. Вони не спиняться...

— Їм просто пощастило заскочити нас зненацька. Осавули недооцінили загрозу... Але тепер буде інакше! Ми — серед своїх, у найкращих покоях «Чорта і ведмедя», і сіроманці з усіх усюд прибувають до міста. Гуртом ми дамо відсіч будь-кому! Загартовані війною ветерани проти зграї біснуватих вар'ятів...

— Ти сам у це не віриш, — махнула рукою Катря. — Дякую за спробу втішити, але будьмо відверті: місто не готове до облоги. Без стін, шанців і гармат ми приречені, а без Ради сімох загальні збори перетворяться на вервицю нескінченної гризні охочих за уявні сталеві персні.

— У Малюка є задум: кілька найпочесніших ветеранів із куреню військових візьмуть владу, допоки точиться війна проти хортів.

— Чимось нагадує Рокош.

— Ні-ні, це зовсім інше, — Северин потер куксу пальця, що досі боліла. — Певен, що громада підтримає. Всі свідомі того, що в скруті треба діяти швидко і без чвар, інакше — смерть.

Оля, не прокидаючись, чхнула, і засопіла далі.

— Я боюся за неї. Боюся за нас.

— Ми пройдемо крізь це разом, Катре.

— Разом? — вона повернулася до нього і спитала: — Скажи відверто, Северине: ти одружився через дитину, бо так годиться? Чи тому, що мав до мене почуттів більше, ніж до тієї відьми?

Знову ця розмова! Заскочений зненацька, Чорнововк кілька секунд збирався з думками. Відповідати треба спокійно і зважено, інакше все завершиться скандалом.

— Ми з тобою сходилися і розходилися. Кохали, вистигали, закохувалися знову, — він торкнувся золотого кружальця на безіменному пальці. — Але впродовж років лишалися на одній стежці. Ніхто не зрозуміє сіроманця краще за іншого проклятого; ніхто не відчує так глибоко, як споріднений кривавим підписом на потойбічному сувої.

— Напрочуд тверезий розрахунок.

— Ні, Катре, я просто намагаюся пояснити... У мене це завжди кепсько виходило, — Северину раптом сяйнуло: — Якби не любов, то наші стосунки мали б завершитися на першому розставанні, хіба ні?

— Це ти мені скажи.

— От і кажу: попри все, нас постійно тягнуло одне до одного! І мала... Вона стала іскрою, що підірвала порохівницю, над якою ми морочилися роками.

— Маленька іскра, — Катря всміхнулася.

— Донька своєї матері.

— Я досі звикаю, що нас тепер троє.

— А я майже звик, — Северин зрадів, що гостра тема минула, і він зумів з неї виплутатися без втрат. — Я і мої прекрасні дівчатка! Хіба не чудово звучить?

— Божевільні Чорнововки звучить краще... А ту молодицю з малюком я однаково сюди покличу.

— Добре.

Він прихилився до її губ, і дружина відповіла взаємністю.

Краплею живого срібла монета розтікається, немов тісто по пательні, ширшає, тоншає, кипить маленькими бульбашками...

— І що ти зараз бачиш оком Потойбіччя?

— Позаду тебе стоїть шишига.

Ох, як вона воліла направду бачити Потойбіччя цієї миті!

Ліна розвела багаття і вкрила заціпеніле тіло покинутим одягом. Щохвилини перевіряла серцебиття, прислухалася до подиху між стиснутих губ. Заледве стримувалася, аби не надавати йому ляпасів.

От брехун! Як він посмів надурити її? Чому не зізнався, що насправді йде помирати?

— Знову побоявся сказати вголос, — Ліна тупнула ногою. — Знову!

Вона годинами кружляла довкола вогнища, не в змозі сидіти на місці. Відчайдушно сподівалася, що жодного листа нема. Що його слова не були незграбним прощанням. Що мине трохи часу — і Северин, як минулого разу, притьмом сяде, проведе рукою по серцю, почухає холодну спину. Вона допоможе йому підвестися, висварить, поведе до хати, заварить гарячого...

«Будь щаслива разом із Максимом».

— Якого дідька ти взагалі вирішив, що я хочу бути разом із ним? — гаркнула відьма.

Полум'я на мить піднялося, спалахнуло яскравіше.

— У що ти встрягнув цього разу?

У схололому тілі заледве чулося серцебиття, а груди майже не здіймалися.

— Повертайся, характернику. Не змушуй мене рятувати твою брехливу сраку!

До очей підступили сльози, і вона дратівливо мотнула головою. Годі плакати через цього чоловіка!

Раптом Северина вигнуло дугою — так стрімко, аж порожній рукав сорочки злетів просто у багаття.

— Северине! Що з тобою?

Він упирався тім'ям і п'ятами в землю, а його тіло випнулося вгору, наче місток. М'язи напнулися без жодного звуку, обличчя зберігало спокійну незворушність. У цій незручній позі характерник завмер...

Ліна споглядала таке вперше: під час минулих обрядів він завжди лежав нерухомо. Цього разу все відбувалося інакше.

— Не смій помирати!

Новий порух, такий само непередбачуваний і незграбний.

Руки, складені на грудях, розмітало по боках, наче в розп'ятого, і ліва потрапила до вогнища. Ліна спробувала висмикнути байдужу руку з вогнища, але характерник важив, ніби гранітна брила — хоч як вона старалася, не могла зрушити. Його рука вкривалася огидним опіком, але Северинове обличчя навіть не пересмикнуло.

— Отямся! Ти чуєш мене?

Знала його з дитинства. Закохалася. Обрала для першої ночі...

— Северине!

Зненацька тіло сіроманця піднесло над землею. На губах проступила піна; шкіра почервоніла, наче у звареного рака, потекла рясним потом. Волосся на очах вицвітало і сивіло, обличчя набрякало синцями та зморшками.

Ліна забула всі закляття, не здатна відірвати очей від жаского видовища.

— Будь ласка... Ні... Будь ласка!

Крізь червону шкіру пробилося чорне хутро. Обличчя витягнулося на хижу морду, вишкірилося жовтими іклами,