Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— І я, — підтримав Максим. — Мама каже, що я буду білим вовком, як татко!

— А я буду чорним вовчиськом, справжнім Чорнововком!

Северин голосно загарчав. Максим розсміявся, і завив у відповідь.

Застібнувши золоті клямри, хлопці гордовито виструнчилися один перед одним. Череси сягали їм аж до пахв, але такі дрібниці нікого не бентежили.

— Підемо з тобою в один курінь! — вирішив Северин.

— Адже ми друзі, — всміхнувся Максим.

І вони урочисто вдарили по руках.

Посеред темряви крутиться маленька блискуча цятка. Поволі близиться — чи то він до неї, чи то вона до нього...

Цей погляд він міг відчути навіть спиною.

— Чого вирячився?

Хаос зашипів і войовничо задер хвоста коцюбою.

— Тікай звідси, — відмахнувся хлопець, — не заважай.

Поки Захар із Соломією ходили лісом у пошуках належного місця для ритуалу, Северин сидів над папірцем і старанно завчав закляття. Повторював кожен рядок десятки разів, аби від зубів відскакувало. Він знав, що вчитель підказуватиме, але прагнув підготуватися досконало — адже сьогодні мав з'явитися батько! Нехай побачить, що може пишатися сином.

Ображений зневагою Хаос вдерся на пічку і згорнувся там клубочком, укривши носа кінчиком чорного хвоста.

Ніч срібної клямри! Северин мріяв про неї, відколи отримав учнівський черес. Мріяв — і трохи побоювався, як першої близькості з дівчиною... Ніч посвяти, ніч вибору, ніч перетворення. Він перенесеться по той бік і віч-на-віч зустріне самого Гаспида, пекельного збирача душ. Захар казав, що розмова буде непростою і цікавою, але боятися не варто; наприкінці з'явиться той самий сувій, який потрібно підписати власною кров'ю... І тоді буде стежка без вороття.

Обертатися вовком. Зашіптувати рани. Спиняти кулі голими долонями... Отримати золоту клямру на черес!

Але перед цим треба вдарити себе ножем у серце. Не схибити, не поцілити в кістку, не зісковзнути... Дідько, хто вигадав цю частину? Від самої думки про смертельний удар всередині все завмирало. Казали, що чимало джур на ньому померло...

Северин кілька разів брав ножа і примірювався. Уявляв, як робить це. Щоразу долоня пітніла, рука костеніла, ніж наливався чавунною вагою. Чому він такий боягуз? Вся надія на дурман-відвар.

На ґанку зачулися кроки, і відьма з учителем зайшли до хати.

— Не спиш, Северине?

За роки його мандрів Соломія не змінилися ні на йоту: прекрасна, пронизлива, насмішкувата. Впродовж останнього року відьма являлася йому в сороміцьких снах у самій лише шалі, схожій на рибацькі тенета, посміхалася звабливо, а її розпущене волосся ворушилося, немов на вітрі... Северин полюбляв ті видіння, але, звісно, ніколи і ні за що у цьому не зізнався б.

— Вчуся.

— Який сумлінний джура, — Соломія підійшла до полички зі склянками, в яких плавало всіляке заспиртоване гаддя — Хвилюєшся?

— Так.

— Тоді зваж усе і подумай знову: чи справді цього бажаєш? Не поспішай із висновками.

— Бажаю, — відповів Северин негайно.

Без срібної клямри не стати характерником!

— Добре, коли так, — якщо вона й була незадоволена швидкістю відповіді, то вдало це приховала. — Я поважаю твій вибір, і не стану тебе відмовляти.

Соломія повернулася до Захара, який ввічливо тримався осторонь їхньої розмови.

— На чому ми зупинилися?

— На святому отці, — нагадав той. — Я вже домовився.

— Поясни мені, на який чорт він здався? — Соломія насупилася. — Северинові знадобиться сповідь, чи що?

— У мою ніч срібної клямри вчитель запросив священника, тож я лише продовжую традицію, — відповів Захар. — Така данина обряду, що має бути досконалим. Северин — мій джура, і допоки він не отримав повний черес, я...

— Твоя дбайливість заслуговує поваги, — перебила Соломія. — Але не обіцяю, що панькатимуся з бороданями в рясах. Вони мене недолюблюють, я плачу так само.

Чорний клубок скотився з пічки і взявся тертися об ноги відьми, попередньо нашипівши на Захара.

— До речі, Соломіє, а чому це пекельне створіння зветься Хаосом?

— Бо він — безладна суміш матеріальних елементів світу, темне й життєдайне джерело всебуття, — відповіла відьма з усмішкою і погладила кота під підборіддям.

Той замуркотів, насолоджуючись увагою.

— Ну що, козаче, — Захар підбадьорливо всміхнувся Северинові. — Коли голодний — нині саме час заморити черв'ячка, бо далі мусимо поститися, і поїмо вже не раніше завтрашнього ранку.

— Дякую, вчителю, та мені зараз кусень до горла не полізе.

— Розумію! Я так само переживав. Навіть живіт прикрутило так, що... — Захар кинув швидкий погляд на Соломію і вирішив не продовжувати думку.

Северин крутив у руках зім'ятого папірця.

— Вчителю, а ви не знаєте, коли батько приїдуть? Надвечір, чи одразу на ритуал?

Соломія чухала Хаосу пузо і вдавала, що не чула. Захар зітхнув.

— Не хочу засмучувати, але я не знаю, козаче. Він мені нічого не писав.

— Ясно.

Хлопець спробував приховати розчарування в голосі, та вийшло кепсько.

— Мушу підготувати собі вбрання, — швидко змінив тему вчитель. — Як ти загалом почуваєшся, козаче? Готовий?

Ударити ножем у власне серце. Перенестися до Потойбіччя. Лишити кривавий підпис на проклятому сувої. Хіба до такого взагалі можна підготуватися?

— Готовий! — озвався Северин.

Чистісінька брехня, але він, звісно, ніколи і ні за що у цьому не зізнався б.

Цятка так близько, що її можна роздивитися — то срібна монета, древня і затерта. Видається напрочуд знайомою...

Морський бриз налітає з-за скель. Під сірим небом волають голодні мартини в пошуку їстівного. Северинові натомість чуються розпачливі крики людей, і дарма, що від нападу на Готланді минуло понад дві доби. Характерник відпочив, проте обличчя досі паленіло від жару, в оглушених вухах гриміла луна вибухів,