Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

— Ну, що ти покажеш нам храм? — перервала мама його думки.

- Звичайно.

Трістан водив маму і сестричку новими доріжками храму. Вони були посипані дрібними шматочками різноколірного скла та мармуру. Всюди були викладені картини з піску різних кольорів. Храм розташовувався просто неба, але завдяки рослинам, які заплітали візерунчасті металеві каркаси у вигляді купола, все ж таки складалося враження існування своєрідної будівлі. Уздовж доріжок стояли скляні стовпи, які, піднімаючись до неба, перепліталися тонким мереживом один з одним, кожен із яких закінчувався маленькими листочками. Тут усе було присвячено природі, любові людей до головної Матері. З цього піднебесного мережива звисали скляні кулі із зображеннями квітів, тварин та птахів. Скрізь виблискували маленькі кришталеві дзвіночки, які ніжно дзвеніли, коли хтось проходив повз.

— Мамо, дивись які гарні метелики, — сестра із захопленням торкалась мармурових комах, показуючи їх мамі.

Вдалині, біля новоствореної срібної яблуні стояла леді Касандра. Вона розмовляла з якимось вельможею з палацу. Трістан задивився на неї, не помічаючи, як сестра смикає його за рукав.

Він дочекався, коли леді Касандра на мить окинула поглядом сад і зустрілася з Трістаном очима.

Хлопець впевнено помахав їй рукою. Він знав, що має не дуже гарну усмішку, але сьогодні він був у такому чудовому настрої, що посміхався до самих вух, незважаючи ні на що. Вона невпевнено подивилася на свого співрозмовника, але потім все ж таки помахала у відповідь, злегка посміхнувшись.

Він вірив, що може подобатися такій чудовій леді. Тій, яка все життя прожила в зневазі до людей з вадами. Та все колись змінюється і люди також.

 Трістан — людина з козлячими копитами на ногах. Він такий єдиний, унікальний. Йому не потрібно шукати свого місця, свого виду. Він Козлоногий. Людина, яка вірить у себе і вірить у краще. Людина, яку можуть любити.