Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

Розділ 12

  Фелікс дивився вдалечінь, кудись за обрій. З висоти скелі було видно все. Все, що він так довго вважав своїм домом.

У лісі серед рідкісних і поки що маленьких дерев прогулювалися два чорні єдинороги. Вони нюхали молоді зелені листочки, здивовано дивлячись один на одного. Ці тварини так довго харчувалися сухими гілками, що вже не пам'ятали іншої їжі. Здивовані незрілі конячки не насмілювались скуштувати зелені. Одна з них обережно відкусила листок і монотонно зажувала. Друга повторила за нею. А Фелікс із насолодою дивився на їхню трапезу.

Внизу на пляжі, як завжди гралися діти. Едмунд разом із сільською дівчинкою ліпили з піску замок. Вдалині плавало кілька човнів. Король неодноразово помічав, що не лише за рибою нині плавали жителі Айронвуда. Рибалки катали місцевих задля розваги або реготали один з одним у своїх човнах блаженно милуючись заходом сонця. Люди все менше боялися моря. Не чекали від нього загрози.

Фелікс довго вдивлявся в ті місця, де сиділи рибалки. Вони завжди мали якусь крайню лінію. Кордон. Далі, ніхто з них не запливав. У світі Джейн він дізнався, що у людей, що проживають на планеті Земля, є інформація про все, що їх оточує. Є місто, довкола нього країна, інші країни. Вони всі розташовані на круглій кулі – планеті. А планета разом із подібними їй кулями літає у всесвіті. Так, межі всесвіту у них також невстановлені, але все ж таки. Він усе своє життя вважав, що Айронвуд – це кілька сіл оточених морем. А що знаходиться за морем? Невідомо. Жителі його світу завжди вважали, що море безмежне, і там просто нічого немає. Вони плавали на кораблях далеко, але їм і на думку не спадало, що можна запливти ще далі. У цьому не було потреби. Ніхто й не міг подумати, що там взагалі може щось бути. Можливо, можна було б стверджувати, що людей там точно немає, адже вони давно дали б про себе знати. Але хто зна, може там живуть люди, яким теж не спадало на думку запливти далі. Побувавши в чужому світі, він зрозумів, як мало його народ і він сам знають про природу, своє тіло, про простір. Айронвудці так люблять рослини, але майже нічого про них не знають. На планеті Земля людям відомо, як саме дихає листя, як вода стає красивою від приємних слів. Вони знають, як саме замість квітів утворюється плід, а замість річки – суша. Знають, звідки на небі зірки та навіть можуть до них долетіти. Але Фелікс не міг відповісти собі на запитання: чи стали щасливішими люди від того, що знали все це? Чи так вони люблять рослини, знаючи, як вони дихають? Чи дружать вони з людьми, яких знайшли за межами свого моря? Можливо, невігластво жителів Айронвуда робило їх щасливішими?

Добре на мить зупинитися і подумати, поспостерігати за життям довкола. Та настав час повертатися до роботи, храм Матері Природи майже готовий, сьогодні вони з Жозефом і Роном закінчують останні елементи. Жителі Великих Садів вже відвідували храм, але у ньому ще не вистачало головного зображення - Матері.

Фелікс почав спускатися назад до села, його ноги ступали по землі не дуже впевнено, хоч він уже встиг до цього звикнути. Останнім часом слабкість стала його вірною супутницею. Часом він навіть не міг різати скло, на велику тривогу Жозефа і Рона. Мабуть, Трістан мав рацію, і йому слід зупинитися, хоча б у плані прикрашання храму. Можливо ця робота не найтерміновіша на цей час, але він просто не міг зупинитися. Вже не міг. І Мати Природи, і Бог, у якого вірять у світі Джейн, вони обоє дивляться на нього крізь призму його кольорового скла. Він не міг кинути створювати щось зі скла.

Шлях до села здавався йому надто складним: не варто було йти до скель. В душі він зрадів, що Джейн не бачить його таким немічним. Перед його очима промайнуло кладовище, що розташувалося вдалині на пагорбі. З того самого дня, як він відвідував його разом з Касандрою, він більше ніколи не приходив туди. На цей раз він знову пройшов повз. Видовище з різномастих квіточок гнітило його душу. Фелікс йшов до села в сумних думках. Кожен крок давався йому так важко, що він не міг не допускати думки, що дуже скоро він приєднається до всіх цих людей. Мабуть, йому стало страшно. Так важко було визнавати, що він чогось боїться. Але так і є. Він боїться втратити життя, тому що саме зараз у ньому є все, що він хотів би бачити, чути та відчувати. Тим більше раніше він як і всі інші вірив, що після смерті стане частиною природи, але проживши в іншому світі та дізнавшись про вірування інших людей, він уже не знав, що ж насправді чекає на всіх після. А що як він справді житиме у подобі духа десь на небі? І може він буде там зовсім один…

"Не бійся", - згадав він слова Рассела. Але зараз вони мало чим допомагали.

Фелікс пройшов до села, лише з одним бажанням – якнайшвидше побачити людей. Пройшовши кілька будинків, він нарешті дістався до житла вітражника. Король хаотично смикав дзвіночок біля будинку Жозефа. Раніше він завжди був стриманий і розмірений, але останнім днями увесь час поспішав, не міг чекати й хвилини. Вайолет - дружина вітражника, спішно йшла зустрічати його.

— Ваша Величність, ну навіщо ви знову дзвоните в дзвіночок? Ви можете заходити просто так. І не тому, що ви король. Знаю, ви з усіма тепер на рівних. Ви можете заходити будь-коли просто тому, що ви вже давно стали членом сім'ї, — вони пройшли по лужку до будинку, — Ви ж цілими днями працюєте в майстерні. Ви – наш. Знаєте, мені так легко на душі зараз від того, що я ніби й не збрехала того дня Джейн... Мені справді останнім часом здається, що в мене є старший син. Як я й казала Джейн – мовчазний і своєрідний, але...

Фелікс дивився у вічі дружини вітражника, не наважуючись її перебити. Вона була надто добра до нього, після того, ким він був, після того, що він НЕ зробив для її сім'ї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍