Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

— Я мав на увазі не фізично, а морально, що ти відчуваєш.

— А я й кажу про те, що в мене на душі. Безсилля від того, що я не можу змінити те, що хотів би змінити.

— Але ж ти так багато зробив для Айронвуда. Ми всі й не підозрювали, що твої сили такі величезні.

— А я говорю і не про Айронвуд. Знаєш, напевно, я так завзято кинувся тут усе вдосконалити навіть не через почуття провини за свого батька і не тому, що це мій рідний світ. Ні. Тому що тут я можу все виправити. Але є світи, де не можу. Де я безсилий.

- Ти говориш про світ Джейн?

— Не лише про нього. У Канзанополісі всі люди мали сили, всі були ситі й мали все, що хотіли, але вони сварилися, не могли щось поділити. Адже мій батько звідти навіть утік. А світ Джейн... — він зітхнув. — Там справді є багато жахливих і диких речей. Вони так звикли жити серед жорстокості, що навчилися не помічати її. Найстрашніше те, що вони вважають свій світ цілком нормальним.

— Навряд чи вони вважають погані події нормою. Просто вони знають, що багато чого неможливо змінити. І цей закон діє у всіх світах. Ми всі знаємо від народження, що повинні прийняти все, що нас оточує. Це в тебе є великі сили й для тебе завжди все було можливим, ти просто зараз прийшов до висновку, який ми давно усвідомили. Якби тут поряд з нами не було тебе, ми б теж не змогли нічого змінити.

— Якби тут не було мене та мого Батька, вам і не треба було б щось міняти.

- Це не так. Нехай у нас була б зелень, хай у мене могли бути людські ноги, але всі ми, як і раніше, не розуміли б один одного, не цінували б те, що маємо, та, зрештою, знайшли, в чому знайти недоліки. Напевно, так влаштовані люди. Але ти допоміг нам побачити, що ми можемо бути іншими. Йти на поступки для чужого блага, розуміти чужі думки. Ти не безсилий.

Фелікс невпевнено стенув плечима.

— Ти питав, чи повернуся я до Джейн... Мабуть, це неможливо з урахуванням того, скільки сил я витратив і скільки всього мені ще потрібно зробити. Але знаєш, навіть якби це було можливо... я не знаю, чи зміг би там жити. Так, ці пів року, що я пробув на Землі, були непогані. Я відпочивав, я жив життям звичайної людини. Але щодня, дізнаючись про якісь страшні події з новин, я вмовляв себе, що я там тимчасово і мене не торкаються катастрофи та нещастя їхнього світу. Та що як би я там залишився назавжди…Одного разу в мого друга Рассела захворіла дочка, в неї була висока температура. Так, ти не розумієш про що я, але це виглядало жахливо. Їй було погано, її батьки схвильовано метушилися  по дому, а потім приїхав лікар, який ввів в її тіло ліки якоюсь голкою. І наступного ранку Рассел, запевняв мене, буцімто це цілком звичайна і нестрашна хвороба. Він думав, що заспокоював, але, коли він говорив, моє серце стиснулося від болю. Значить, це нестрашна, звичайна? А як тоді виглядає страшна?

Трістан завмер, його серце стиснулося від почутого. Фелікс продовжував:

— У сім'ї мого друга вже наступного дня всі посміхалися, спокійно снідали, пізніше знову приїздив лікар, але, здається, ніхто, крім мене, не помітив, який це був жах. Дитина плакала, не спала, з нею щось робили. Та вони всі посміхалися. Як вони це роблять? Усі вважають мене героєм, але я сам не знаю, хто я. Часом мені здається, що я просто хочу все виправити, хочу, щоб цей світ був ідеальним. А часом я думаю, що мені просто простіше померти тут добрим королем, ніж жити у світі Джейн, у страху від свого безсилля. А якби я був повен сил, я б неодмінно туди вирушив, я знаю, адже я люблю її, але я не зміг би там жити. Мені страшно Трістан.

  Трістан у цей момент думав лише про те, що коли найсильніша людина, яку ти знаєш, каже, що вона чогось боїться, ось це справді страшно.

— Але ти й в Айронвуді пережив немало трагічних подій, у шість років втратив усю свою родину.

— Це правда, але тут я завжди знав, що ніколи не втрачу своїх дітей.

— Я також все життя прожив в Айронвуді, Фелікс, і для мене хвороби дітей така ж дикість, як і для тебе. Але тобі не варто боятися. Все дитинство мені було страшно. Я не розумів, що я взагалі таке. Та я став щасливою людиною, незважаючи ні на що. І що б ти не казав, я вірю, що ти повернешся до Джейн та також будеш щасливим. Так, часом, ти боятимешся за своїх дітей, коли вони хворітимуть, але наступного дня за сніданком ти посміхатимешся.

Фелікс справді стомлено посміхнувся. Трістан не бачив, Фелікса усміхненим з тих самих дитячих років, коли вони були друзями.

— Вибач, але так наївно з твого боку вірити, що я повернуся до Джейн.

— Так, ти зараз не в найкращій формі, але це тимчасово. Ви обов’язково зустрінетесь знову. Передавай їй від мене “привіт”.

 Розмовляючи з Феліксом, Трістан зовсім втратив рахунок часу, швидше за все, мати та сестра вже шукали його. І, залишивши Фелікса на самоті, він побіг до нового храму.

Минувши ворота храму, він одразу помітив маму, яка озиралася на всі боки, у пошуках свого сина.

- Мамо, привіт, - вони міцно обійнялися.

Трістан досі не міг повірити, що може так часто бачити своїх близьких та стояти посеред храму Матері Природи. Все, що відбувається в Айронвуді – справжнє диво. Фелікс зовсім не усвідомлює, як багато він зробив для них. Серце Трістана знову стислося від думки, що серед загального щастя, людина, яка все це створила, поступово вмирає. Так, Трістан сам щойно переконував короля, що він повернеться до Джейн і все буде добре. Але, швидше за все, сам у це не дуже вірив. Просто він звик, що Фелікс найсильніша людина, та, кому все під силу. І йому важко було усвідомити, що і він має свою межу.