Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

його, якби на заваді не стала смерть. Питання про те, чи збирався Стерн його ще дописувати, і досі відкрите для дискусій. Якщо виходити зі звичних уявлень про роман, то він, безсумнівно, виглядає незавершеним. Але так само безсумнівним є й те, що докладати звичні мірки до такого незвичного твору немає сенсу. До того ж, вже й одного тому достатньо, щоб зрозуміти, що обіцяні оповідачем двадцять томів – містифікація, адже, просуваючись такими темпами, він не зупиниться і на сотому. Парадоксальним чином, можна сказати «по-стерніанськи», саме неможливість завершення цього твору, апріорно закладена у його художній структурі, схилила більшість із дослідників до того, що крапка, поставлена Стерном у кінці дев’ятого тому, була остаточною. «Я не пишу, – стверджував В. Шкловський – що Стерн закінчив роман у 1767 році. Стерн узагалі свої твори не закінчував і вмів це робити свідомо». Схоже висловлювався й І. Верцман: читач «…не дуже здивований, що роман не має кінця. Адже він фактично не починався… Його динаміка – суто орнаментальна: неможливість початку і кінця тут наперед визначена». «Трістрам Шенді» завершується відсиланням до ідіоми «a cock and a bull story», яка означає «нісенітниця», «дурниця», «побрехенька» і яка корелює (хоча й не повністю) із відомою у нас «казкою про білого бичка» – історією, яка ніколи не буде завершеною. До речі, назву «А Сock and Bull Story» має фільм, знятий в Англії за романом Стерна у 2005 році Майклом Вінтерботтомом, він, звісно, доволі далекий від нього, проте цікавий також тим, що став спробою екранізувати твір, який, на думку багатьох, екранізації не піддається.

Уже перші два томи, видані спершу в Йорку, але розповсюджені також у Лондоні, мали великий успіх, і нікому не відомий провінційний пастор блискавично стає знаменитістю. У столиці перед ним відкриваються двері аристократичних салонів, у нього з’являються знайомі в політичних і аристократичних колах, нову картярську гру і бальний танець називають ім’ям його героя Трістрама Шенді. Та слід сказати, що по-справжньому роман читачі тоді не зрозуміли, він був сприйнятий як суто гумористичний твір, як цікаве поєднання дивацтва й дотепності. Рішучий супротив роман зустрів у літературних колах серед «співбратів по перу»: різко негативно відгукнулися на нього Річардсон, Смоллет, Ґолдсміт, а С. Джонсон, найавторитетніший англійський критик того часу, заявив, що цей твір… зовсім не англійський і пророкував йому швидке забуття.

Можна зрозуміти сучасників Стерна, які не спромоглися адекватніше сприйняти цей роман. Він належить до тих творів, глибина змісту, іронічна тонкість яких розкриваються не відразу. До того ж це твір, який дерзновенно поривав з усталеними жанровими й стильовими канонами, в якому здійснюється негаласливий, але радикальний переворот художнього мислення й творчості. «Він ніби розбирає роман, який на той час склався, на великі і дрібні, навіть найдрібніші частини, розкручує його на гвинтики і примушує здивованого читача, хоче той, чи ні, долучитися до цього доведеного до крайнощів – майже абсурду аналізу творчого процесу» (А. Єлістратова). Роз’єднує, щоб знову їх скласти, але вже у порядку, визначеному ним самим. Роман був також поглибленням сентименталізму, але це поглиблення переходило і в його долання та відкриття нових, незвіданих горизонтів літературної творчості.

Незвичайність роману починається вже з його заголовку. У ньому знаходимо не традиційне «життя й пригоди» (Робінзона Крузо, Джозефа Ендрюса, Родеріка Рендома і т. д.), а «Життя й думки Трістрама Шенді, джентльмена», і це дуже промовисто й багатозначно: думки, опінії (opіnіons) замість пригод (adventures). Передусім це засвідчує перенесення основного інтересу з того, що відбувається в об’єктивному світі, на внутрішній світ думок і почуттів героїв.

Цим незвичайність твору не вичерпується: починається він від зачаття героя, добру третину займає в ньому розповідь про його народження («як бачите, я вже дійшов майже до середини четвертого тому, а все ще не можу вибратися з дня мого народження», – бідкається оповідач, а в останніх томах герой досягає того віку, коли батьки заводять розмову про те, чи не пора йому дитяче платтячко замінити на штанці. Фактично, роль традиційного сюжетного каркасу грає у ньому історія появи героя на світ (а не історія його життя), на який нанизано безліч інших епізодів, проте вони практично не стосуються анонсованого «життя Трістрама Шенді». Тут є багато історій про життя і з життя основних персонажів та персонажів епізодичних, деякі з них грають роль «вставних новел», як, приміром, історія про Лефевра із сьомого тому роману, яка стала настільки популярною, що кілька разів видавалася окремою книжечкою і зажила, можна сказати, самостійним життям. Причини її популярності зрозумілі: вона більше відповідала домінуючій лінії розвитку сентименталізму, більше задовольняла смаки широкої читацької аудиторії. У ній вдосталь патетики й сентиментальності у побутовому сенсі слова, й практично невідчутна іронія, яка робить сентименталізм Стерна таким особливим у контексті європейського сентименталізму і часом збиває з пантелику навіть читачів-інтелектуалів.

Думок у романі теж багато, дуже багато, особливо зважаючи на любов до філософствування батька Трістрама, Вальтера Шенді. Та ось щодо думок самого Трістрама… Річ у тому, що роман нібито пише, як свої спогади, дорослий Трістрам Шенді. Це була б доволі традиційна для роману ХVІІІ ст. форма оповіді, якби дійсно герой мав намір розповісти про себе, своє життя і свої думки. Але це не мемуари, насправді йдеться не стільки про особистість «мемуариста», скільки про процес творення роману. До цього процесу він залучає і читача, розмірковуючи над тим, як йому краще упоратись із поставленим завданням, апелюючи до нього й скаржачись на труднощі. Перед нами вимальовується образ невправного, незграбного оповідача. Процес народження Трістрама Шенді, у буквальному сенсі, відбувається паралельно із народженням самого роману з його автором-наратором, поки ще невмілим, який лише опановує мистецтво оповіді. Адже Трістрам-дитина (до певного моменту навіть ще ненароджена) й Трістрам-зріла людина, яка намагається опанувати минуле, втіливши його у формі роману, існують в одній часовій площині, яка поєднує час сюжетний і час оповідача. Це відкриття Стерна буде підхоплене наступними поколіннями романістів, не в останню чергу Діккенсом, який його з успіхом застосує у «Девіді Копперфілді» і «Великих сподіваннях».

Та якби всі труднощі на цьому закінчувалися. Герой і сам заплутується, й нас, читачів, заплутує, коли скаржиться, що він приречений на нескінченне писання автобіографії. У цьому пасажі до складного поєднання часових планів роману (часу сюжетного, часу оповідача, часу спогадів і часу читання) додається нескінченність, яка постає із математичних розрахунків і принципово унеможливлює завершення праці Трістрама. Цю проблему нашого героя-оповідача філософ і математик Бертран Рассел у своїй книзі «Містицизм і логіка» (1918) охрестив «парадоксом Трістрама