Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Лоренс Стерн (1713–1768) – англійський письменник, автор широко відомих романів «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» і «Сентиментальна подорож Францією та Італією». Вони залишили глибокий слід у світовій літературі і досі цікавлять читачів не тільки як пам'ятник минулого, а й як живі твори мистецтва. Роман про Трістрама Шенді, над яким автор працював сім років, не тільки надзвичайно химерний і демонстративно несхожий на всі твори, що виходили до нього, але й має свою особливу пунктуацію. Можна сказати, що Стерн пародіює просвітницькі романи, написані його попередниками, і уся книга в цьому сенсі може бути сприйнята як грандіозний жарт у дев'яти томах, як блискуча літературна містифікація.
«Трістрам Шенді» витримав багато видань і перекладений багатьма європейськими мовами. Українською друкується вперше.

Лоренс Стерн

Трістрам Шенді

Том І

Ταράσσει τοὺζ ᾽Αυϑρῶπουζ ού τά Πράγµατα,

᾽Αλλά τά περὶ τῶν Πραγµάτων ∆όγµάτα[1]

ВИСОКОПОВАЖНОМУ МІСТЕРОВІ ПІТТУ[2]

Сер,

ніколи ще бідолаха-письменник не покладав менше надій на свою присвяту, ніж покладаю я; адже вона написана в глухому кутку нашого королівства, у відлюдному будинку під солом’яним дахом, де я живу в постійних зусиллях веселістю захистити себе від нездужань, спричинених поганим здоров’ям, та інших життєвих зол, твердо переконаний, що кожного разу, коли ми всміхаємось, а тим більше коли сміємося, – усмішка наша та сміх дещо додають до недовгого нашого життя.

Уклінно прошу вас, сер, зробити цій книзі честь, узявши її (не під захист свій, вона сама за себе постоїть, але) з собою в село, і якщо мені коли-небудь доведеться почути, що там вона викликала у вас усмішку, або можна буде припустити, що у скрутну хвилину вона вас розважила, я вважатиму себе таким же щасливим, як міністр, або, можливо, навіть щасливішим за всіх міністрів (за одним тільки винятком), про яких я коли-небудь читав або чув.

Перебуваю, великий муж

і (що більш до вашої честі)

добра людина,

вашим доброзичливцем і

дуже шанобливим

співвітчизником,

АВТОР

Розділ І

Я бажав би, щоб мій батько або мати, а то і обоє вони разом, – адже обов’язок цей лежав однаково на них обох, – розміркували над тим, що вони роблять у той час, коли вони мене зачинали. Якби вони належним чином подумали, наскільки багато що залежить від того, чим вони тоді були зайняті, – і що справа тут не лише в народженні розумної істоти, але що, ймовірно, її щаслива статура і темперамент, можливо, її здібності й сам склад її розуму – і навіть, звідки знати, доля всього її роду – визначаються їх власною натурою та самопочуттям – якби вони, належним чином усе це зваживши і обдумавши, відповідно вчинили, – то, я твердо переконаний, я посідав би зовсім інше становище у суспільстві, ніж те, в якому читач, імовірно, мене побачить. Дійсно, добрі люди, це зовсім не така маловажна річ, як багато хто з вас думає; всі ви, вважаю, чули про життєві духи,[3] про те, як вони передаються від батька до сина, і т. ін. і т. ін. – і багато що інше з цього приводу. Так от, повірте моєму слову, дев’ять десятих розумних речей і дурощів, які творяться людиною, дев’ять десятих її успіхів і невдач на цьому світі залежать від рухів і діяльності названих духів, від різноманітних шляхів і напрямів, по яких ви їх посилаєте, так що, коли їх пущено в хід, – правильно чи неправильно, байдуже, – вони в сум’ятті мчать уперед, як очманілі, і, рухаючись знову і знову по одному і тому ж шляху, швидко перетворюють його на второвану дорогу, рівну і гладеньку, як садова алея, з якої, коли вони до неї звикнуть, сам біс часом не в силах їх збити.

– Послухайте, любий, – мовила моя мати, – ви не забули завести годинник? – Господи Боже! – вигукнув батько спересердя, прагнучи в той же час приглушити свій голос, – чи бувало коли-небудь від створення світу, щоб жінка перебивала чоловіка таким безглуздим запитанням? – Що ж, скажіть, мав на увазі ваш батечко? – Нічого.

Розділ ІІ

– Але я нічогісінько не бачу ні хорошого, ні поганого в цьому запитанні. – Але дозвольте вам сказати, сер, що воно щонайменше було надзвичайно недоречним, – тому що розігнало і розсіяло життєвих духів, обов’язком яких було супроводжувати ГОМУНКУЛА, йдучи з ним рука в руку, щоб у цілості доставити до місця, призначеного для його прийому.

Гомункул, сер, хоч би в якому жалюгідному та смішному світлі він не уявлявся в наше легковажне століття поглядам дурості й упередження, – на погляд розуму, за наукового підходу до справи, визнається істотою, захищеною правами, що належать їй. – Філософи мізерно малого, які, до речі сказати, мають найбільш широкі уми (отже душа їх обернена пропорційна їх інтересам), неспростовно нам доводять, що гомункул створений тією ж рукою, – підлягає тим же законам природи, – наділений тими ж властивостями і здатністю до пересування, як і ми; – що, як і ми, він складається зі шкіри, волосся, жиру, м’яса, вен, артерій, зв’язок, нервів, хрящів, кісток, кісткового і головного мозку, залоз, статевих органів, крові, флегми, жовчі та зчленувань; – є істотою такою ж діяльною – і в усіх відношеннях такою самою нашою ближньою, як англійський лорд-канцлер. Йому можна зробити послуги, можна його образити, – можна дати йому задоволення; словом, йому притаманні всі домагання та права, які Тулій,[4] Пуфендорф[5] і кращі письменники-моралісти визнають такими, що випливають із людської гідності й відносин між людьми.

А що, сер, коли в дорозі з ним, самотнім, трапиться яке-небудь нещастя? – або коли від страху перед нещастям, природного в такому юному мандрівнику, хлопчина мій дістанеться місця свого призначення в найжалюгіднішому вигляді, – вкрай виснаживши свою м’язову та чоловічу силу, – привівши в невимовне хвилювання власних життєвих духів, – і якщо в такому плачевному стані розладунервів він пролежить дев’ять довгих, довгих місяців поспіль, перебуваючи під владою раптових страхів або похмурих сновидінь і картин фантазії? Страшно подумати, яким багатим ґрунтом послугувало б усе це для тисячі слабостей, тілесних і душевних, від яких потім не могло б остаточно його вилікувати ніяке мистецтво лікаря чи філософа.

Розділ ІІІ

Наведеним анекдотом зобов’язаний я моєму дядькові, містерові Тобі Шенді, якому батько мій, чудовий натурфілософ, що дуже захоплювався тонкими міркуваннями про найнікчемніші предмети, часто гірко скаржився на заподіяний мені збиток; особливо ж одного разу, як добре пам’ятав дядько Тобі, коли батько звернув увагу на дивну клишоногість (власні його слова) моєї манери пускати дзиґу; роз’яснивши принципи, за якими я це робив, – старий похитав головою і тоном, що виражав скоріше засмучення, ніж докір, – сказав, що все це давно вже відчувало його серце і що як теперішнє, так і тисяча інших спостережень твердо його переконують у тому, що ніколи я не думатиму і не поводитимуся подібно до інших дітей. – Але, на жаль! – вів далі він, знову похитавши головою та втираючи сльозу, що котилася по його щоці, – нещастя