Сая Морі - Невдале викрадення, Сая Морі

Вона відчужено почухала шию:

— Життів тих, хто має гроші. Ціною здоров’я тих, хто їх не мають… 

— Але що в цьому поганого? — Щирість його питання лякала. — Ніщо не дається задарма. Комусь треба сплатити дороге лікування рідних, хтось рятує родину від боргів. А хтось хоче врятувати своє життя чи життя близької людини через трансплантацію. У всього своя ціна. І часом люди готові на все заради тих, кого люблять. Ми нікого ні до чого не змушуємо. Це пропозиція, від якої можна відмовитися. Це не те що ми примусово затягуємо людей, які цього не хочуть. Все добровільно.

Їй почало здаватися, що від цих пояснень у неї волосся на голові почало ворушитися.

— Слухай, я, — вона нервово закусила губу. Хотілося припустити, що якась деталь від неї вислизнула, і вона просто все не так зрозуміла. Але що тут можна було не так зрозуміти? При всьому бажанні знайти хоча б якесь виправдання, здоровий глузд не знаходив жодних аргументів на користь такої діяльності. Особливо, якщо врахувати, що її затягнули на операційний стіл не добровільно. — Це все дуже… — Це жахливо! Але тяжко таке казати в обличчя людині, яка вчора зізналась тобі в коханні й зробила багато хорошого. — … складно. Я думаю, мені потрібен час.

— Що ти маєш на увазі? — він шоковано дивився, як вона обережно висмикнула руку з його долоні.

Ярина подивилась йому в очі. Всередині Максима щось обірвалося. Її погляд виражав емоцію, яка вгадувалася, коли людина вступила у щось липке та не мала можливості одразу витертися. 

— Ти чудовий хлопець. — Його очі розширилися. Ні, ні, ні! Вона не може цього сказати! — Я впевнена, ти знайдеш людину, яка розділятиме твої принципи. Але я, — все життя вважала себе лояльною та некатегоричною. Але це все було занадто. — Мені шкода, але я проти такої діяльності, — Ярина як могла пом’якшила те, що насправді бажала назвати наживанням на чужому горі.

Максим нічого не відповів, лише глянув на неї з-під лоба.

— Я думаю, що краще я поїду з Костянтином, — вона вже почала розкриватися, коли згадала, що має ще про дещо згадати. — Слухай, тут сталася така неприємність, — він здивовано насупився. — Мені дуже ніяково про це говорити, але…

— Що?

— Якщо що, я можу забрати цю постіль та випрати її, — і судячи зі ставлення Максима до плям, залишити собі. 

— Що сталося? — він не мав настрою на ігри в холодно-гаряче, де треба вгадати, що Ярина мала на увазі, й потягнув на себе ковдру, щоб побачити, що вже трапилось з постіллю. На мить на його обличчі промайнув страх. 

— Пробач, будь ласка, — Ярина обережно злізла з ліжка. — У мене почалась менструація. Я не хотіла, щоб воно все так…

— Все… Все нормально, — Максим ледь помітно видихнув. В першу секунду він припустив, що щось пропустив у клініці, й тепер зіткнувся з небезпечною кровотечею. — Тобі немає, за що просити вибачення. 

— Тоді я візьму постіль, — Ярина потягнула на себе скривавлену тканину.

— Не треба. Нащо ти… — він запустив руку в волосся й тяжко видихнув.

— Мені однаково треба чимось прикритися, — вона витягнула з-під ковдри блакитне простирадло й переклала подушки на матрац, на якому нижче залишилась невелика червона пляма.

Ці стосунки завершувалися так само абсурдно, як і тривали. 

Ярина склала вдвічі велику тканину та накинула її на плечі так, що довжина закривала її тіло майже по коліна. 

— Я вже піду, — вона не знала, як ще пом’якшити прощання. Але дякувати за порятунок з його ж клініки було б дивним. — Мені шкода, що все так сталося. 

Максим відчужено кивнув й поглядом побитої собаки зазирнув в її очі:

— Мені теж, — коли Ярина зробила крок до дверей, він не стримався. — Може, все ж залишишся?

Вона озирнулась через плече та заперечно хитнула головою.

— Вибач, — після чого відчинила двері та сковзнула до вітальні. 

Костянтин стояв біля вікон та дивився на місто. Він повільно обернувся на звук та здивовано підняв брову, коли побачив замотану в простирадло Ярину.

— Поїхали, — вона не зупинилась й босими ногами побігла до виходу. Але в коридорі виявила, що її взуття немає. — А де мої кросівки?

— Я… Вибач, — Максим вийшов з кімнати та зупинився за кілька кроків від Ярини. — Я думав, що коли тобі стане краще, ми купимо нові.

Ярина ображено підтиснула вуста. От що він за людина? Як можна отак вирішувати, що робити з чужими речами?

— Гаразд. Зрозуміло, — вона скрипнула зубами та підійшла до вхідних дверей. Якщо хоча б в якийсь момент Максим припустив, що це її зупинить — він помилився.

— Ти не можеш піти босою. Візьми хоча б…

Ярина, ніби кішка, що на очах господаря перевертала посуд, відчинила двері й, дивлячись Максиму в очі, босоніж вийшла на поверх.

— Може, — невдоволено буркнув Костянтин, сковзнув по брату прохолодним поглядом й широкими кроками поспішив за Яриною. Він наздогнав її біля ліфта. — Холодно?

Вона похмуро буркнула:

— Нормально.