Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Що ти з кіньми робиш, бевзю?

— От би тебе самого так запрягти!

Той відмахувався:

— Гужових конячок не бачили? То їхня робота. Аби так за людей переживали, як за тупу скотину!

Щось гучно тріснуло, і всі озирнулися на Ярему, що тримав зламаного навпіл батога візниці.

— Цей шмат я тобі крізь гузно до пащі протягну, — пробасив сіроманець і похитав іншою половиною батога. — А цей навпаки.

— Та невже? — Візник покрутив бичачою шиєю, стиснув кулаки. — Спробуй-но!

Свідки відступили. Коні тремтіли, засапано дихаючи.

Малюк хвицьнув батогом поперек широкої мармизи, і поки ошелешений візник хапався за обличчя, влупив кілька разів зламаним держаком по спині. Бив, не стримуючись, тож навіть візнича дублянка не могла вберегти від сили тих ударів. Супротивник повалився на сніг, затуливши голову.

— Зробимо так, — характерник ляснув батогом у повітрі — наче хлопавка розірвалася. — Або розпрягаєш коней і тягнеш сани замість них, або просиш вибачення.

— У кого? — буркнув візник.

— У коней, тупа ти скотино.

Той підвів обличчя, позначене болючим червоним слідом, аби переконатися, що переможець не жартує. Батіг ляснув просто над вухом, від чого візниця спішно повернувся до коней і щось замимрив.

— Гучніше! — наказав Ярема. — Аби чули!

Дядько побуряковів і загудів надтріснутим басом:

— Вибачте мене. Вибачте!

— За що?

— За мою жадібність! Я більше не кластиму стільки зайвих пудів...

Коні відпочивали, слухачі реготали, а візник каявся, не помітивши, що Ярема покинув зламаний батіг і пішов собі далі.

На Поштовій площі відбудовували зруйнований дощенту порт цепелінів. Напередодні Різдва роботи спинилися, і летовище занесло мальовничими кучугурами, де гасали всюдисущі діти-розбишаки. Ранкові вулиці наповнювалися гамором і рухом, без якого не минає жоден день київського життя.

Крижаний Дніпро привітався з характерником ляпасами холодного вітру. Ярема згадав, як вони пливли на човні під орудою сліпого кобзаря до захопленої столиці, аби здійснити неможливий замах...

Пів року минуло.

У харчівні смачно пахло гарячою олією, свіжим хлібом та смаженим салом. Яровий поснідав, викурив люльку і вторгував пляшку найкращої цитринівки.

— Орду пережила, — шинкар підморгнув. — Закопав її допіру напередодні захоплення. На совість копав, потім насилу відрив!

Усе, що пережило навалу, вважалося вартісним, мало не священним. Попри звільнення і повернення статусу столиці, а з нею, відповідно, й грошей, у Києві досі цінувалися речі практичні: їжа, дрова, теплий одяг, справна зброя. Будинки, порцеляна, коштовні прикраси і колекції картин віддавалися за безцінь. Таким становищем поспішали скористатися хвацькі ділки, чиї оголошення обміну-купівлі рясніли всюди — опортуністи знали, що холодні стіни, мармурові статуї та інші предмети розкоші невдовзі повернуть повну вартість і принесуть новим власникам омріяне багатство.

Хтось навіть шукав повний черес із автентичними характерницькими клямрами.

— Збирачі старожитностей, щоб вас гівно наздогнало, — пробурмотів Малюк.

Цими вулицями він пробивався крізь барикади ординців. Палав пірнач, тремтіла шабля, вгризаючись у ворожу плоть, було до біса спекотно, парко і задушно, його клямри вкрило чорним гаром вибухів...

Пів року минуло.

Зрештою, йому набридло валандатися в пошуках старих спогадів і нових пригод, тож Ярема зважився на візит, якого не планував.

— Коли у справі, то пан Чарнецький не приймає, — відмовила покоївка. — Завітайте в новому році.

Він простягнув запрошення, потерте довгим перебуванням у кишені, і вже за хвилину Зіновій радісно трусив його руку.

— Вирішив скористатися гостинністю, — пробасив шляхтич.

— І ми раді, друже мій, — Чарнецький особисто забрав його верхній одяг із шапкою.

Він схудшав, набув синців під очима і загалом мав хворобливий, проте напрочуд щасливий вигляд — ніби людина на дурмані.

— Нічого кращого за цю пляшину цитринівки не надибалося, — Яровий вручив нехитрий подарунок.

— От ми її зараз і розчавимо!

Зіновій підморгнув.

— Як же мене потішила чутка про будиночок на озері, що став склепом для того паскудника, — тут він не стримався від широкої усмішки: — Хто зна, чому так трапилося? Що за лиха доля його спіткала? Певно, то якесь місцеве прокляття!

— Земля знову твоя? — поцікавився Ярема.

Він уже й забув про вбивство Кривденка.

— Де там! Питання тонке, дражливе. Суцільні патики в колеса від його колишньої коханки, грець би взяв курву, та ще й купа бюрократичної тяганини тут і там, — Чарнецький махнув рукою, мовляв, проїхали.

У домі знову були картини, скульптури, вази, книги — все прикрашене різдвяними сухозлотицями. Пахло ялинковими вінками і свічками, а ще був інший запах, який Ярема запам'ятав від минулого року: запах грудного молока.

— Тебе можна привітати, молодий татусику?

Чарнецький поставив пляшку просто на шахову дошку між фігурок, що завмерли у хитрій задачі.

— Син! — повідомив гордо і розлив по срібних келишках лимонну горілку. — Назвав Ярополком!

Яровий на мить розгубився, а потім крикнув:

— Віват! — і випив усе одним махом.

Чарнецький не відставав.

— Незвичне ім'я, — знайшовся з потрібним словом характерник.

— Гарне ім'я! Рідкісне, мужнє. Ми довго обирали, не один вечір змарнували...

Покоївка принесла легких закусок.

— До біса радий бачити тебе живим, — Зіновій завершив оповідь про пошуки гідного чоловічого імені й оновив келишки. — Тепер твоя черга! Розказуй щось грандіозне.

— Тоді спробуй вгадати, де я нещодавно побував.

— Не вмію я вгадувати. То де?

— У Князівстві, — Ярема реготнув від спантеличеного виразу обличчя Чарнецького.

— Навіщо ти туди попхався? Тільки не кажи, що на побачення!

— От бачиш, умієш ти вгадувати.

Під оповідь цитринівка заходила пречудово, і саме коли шляхтич розповідав про загибель Ніку, що випав з пазурів Сильвії, згори залунав плач.

— Прокинувся! — Зіновій підскочив, миттю