Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

То була найпрекрасніша пісня, яку він бодай колись чув. Між шерехом молодого листя лунали голоси лицарів Сірого Ордену: Мамая, Сокола, Ведмедя, Лисиці, Вовка, їхніх джур, тисячі інших людей, що жили задовго до Северинового народження і віддали життя за країну, яку присягли боронити, чоловіки й жінки різних станів, із сіл і міст, з півдня і півночі, зі сходу і заходу, голоси людей, що не злякалися прокляття та стали на вовчу стежку — кожен виспівував власну історію. Як зростали і мріяли, любили і ненавиділи, дружили і ворогували, сміялися і плакали, жили і помирали... Голоси зливалися у пісню найбільшого хору, який колись існував, у пісню високу й чисту, немов сніг на гірському кряжі, пісню відверту і пронизливу, як сльози немовляти, пісню життя, пісню смерті, пісню всесвіту, пісню пісень.

У тому злагодженому плетиві він збирав окремі нитки. Тіні духів? Голоси крові? Спалахи уяви, що намагалася втішити його в останні хвилини? Бозна.

Чув Ярославу Вдовиченко, яка вперше показала йому крихкість життя.

— Дякую, що звільнив мого сина, похреснику.

Чув Захара Козоріза, який замінив йому рідного батька.

— Я знав, що ти перевершиш мене, козаче!

Чув Марка Вишняка, який співав гуртом із кількома молодими голосами.

— А з тебе вийшли люди, еге ж?

Чув Івана Чорнововка, який славив нездоланну боротьбу до останнього подиху.

— Ти мав стати осавулою, а не помирати.

Чув Віру Забілу, яка віншувала гармонію світів.

— Не бійся, Щезнику, це — лише початок!

Чув Пилипа Олефіра, який загинув на власних умовах.

— Знищене прокляття вартувало одного життя.

Чув Савку Деригору, який помстився за роки ув'язненого розуму.

— Шкода, що ми так і не випили знову, еге ж?

Чув Гната Бойка, який сумував за родиною.

— Непогане вийшло, але мені не вистачило.

Чув Катрю, його кохану Катрю, яка тужила за донькою.

— Тішуся, що ти розділив цю стежку зі мною...

Чув Ігоря Чорнововка, який пав жертвою власного Звіра.

— Я пишаюся тобою, сину.

Чув жіночий голос, який не одразу впізнав.

— Я люблю тебе, вовчику.

Мама. То був мамин голос.

Северин плакав. Плакав через скінчене життя і втрачених близьких, плакав від належності до чогось величного, прекрасного і неосяжного, плакав, бо сльози стали тим єдиним слідом, що він міг лишити по собі. Урочистий гімн здіймався до небес, краяв темні хмари, аж раптом блякле світило зблиснуло золотом, гойднулося і спроквола попливло за обрій.

Я зробив це.

Схожі на перлини сльози падали, торкалися землі, сходили новими пагонами. Витоншеним, майже прозорим зміїним тілом Северин плинув на хвилях пісні дібров, ловив знайомі голоси і говорив до них, допоки останні сили не полишили його.

Зробив це. Зробив...

Гаадів шепіт стих.

Опісля запало ніщо.

***

Прокинувшись на світанку, Ярема вилаявся. Він завше любив дати хропака, гарненько виспатися, крутнутися на інший бік, поправити подушку, пірнути в новий сон... І ось ця маленька втіха зникла. Очі, наче закляті, розплющувалися до перших променів сонця, тріпотливе сновиддя гинуло, і хоч як характерник намагався заснути знову — все намарно. Пробудження було миттєвим, безжалісним і безповоротним.

Подушка нагадувала колоду. Ярема хруснув затерплою шиєю, вилаявся вдруге. У кімнаті було темно і зимно. За помальованим морозними візерунками вікном панував морок. Яровий вкутався в ковдру, запалив свічку, сяк-так умився. На негоду втрачене око завжди сіпало болем.

У комині вистигало вугілля. Через порожній хол шляхтич вийшов на Контрактову площу, засіяну пригорщами нічного снігу.

Готель звався «Midna ruja», і відчинився він усього кілька тижнів тому. Попри вигідне розташування і славетну історію, гостей було небагато. До падіння Києва тут красувався відомий «Diamantovyi Раlас», який ординці розпатрали і обскубли, заразом убивши власників, які намагалися постояти за майно. Нові господарі спішно залатали потрощене, сяк-так умеблювали пограбоване і стали здавати нумери кожному охочому за кілька шелягів на ніч (оплата наперед). Від розкішного закладу, що був одним із символів Контрактової площі, лишилися самі стіни з потертими шпалерами і нахабними гризунами.

Сьогодні наснилося до біса приємне — Сильвія в ліжку... Але він нічого не запам'ятав. Прикро! Ярема знав, чого йому не спиться: він очікував птаха від Ліни. Северин обіцяв, що надішле звістку на світанку дня сонцестояння, і попередив, що ворона може не знайти адресата під стріхами. Відтоді Яровий щоранку прокидався, лаявся і йшов на вулицю. Він знав дату зимового сонцестояння, але однаково вставав і виходив — а як раптом щось трапиться, і птах прилетить раніше?

Мармурові атланти при вході згинули. Дешеву табличку з назвою готелю і плямою, що позначала ружу, повело від морозів. Ярема міг знайти значно кращі апартаменти, але волів зупинитися тут — через спогади. Він вдихнув морозне повітря, поправив очну перев'язь, що цими днями неабияк дошкуляла холодним дотиком, накинув каптур на шапку.

Місто прокидалося. Небеса неохоче змінювали темінь на бузок, і з новим кольором прибували заспані прибиральники для чергового бою проти снігу й буруль. Слідом з'являлися ліхтарники, стайничі, пекарі та втомлені нічним патрулем сердюки з червоними від холоду пиками. У ліхтарному світлі дрібні сніжинки нагадували рої мушок. До відкриття харчівень лишалася година, і шляхтич рушив тим самим шляхом, яким ходив дотепер — шляхом споминів.

Тут вони їздили на механічному возі; тут ласували льодами; тут балакали про оперу. Молоді, пихаті, наївні... Ярема заздрив тим безстрашним мрійникам, які пишалися новенькими одностроями і блискучими клямрами.

Там знайомилися з дівчатами. Там робили знімку-дагеротип. А в льоху цього будинку напивалися під час великого хрестового походу... Нема більше тої пивниці.

— Ну! Вйо!

Під гірку з хрипінням пнулося двійко коней. З-під попон парує, обидва в милі, очі вибалушилися, копита ковзають по снігу — волочать сани. Дебелий візник намагається штовхати їх ззаду, проте коням від того не легше.

Разом з іншими перехожими шляхтич допоміг випхати важезні, ніби навантажені кам'яними брилами, сани до рівнини, де на візницю посипалися прокльони.