Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Він злетів по сходах, і за кілька хвилин спустився разом із жінкою, яка обережно тримала барвистий згорток біля грудей. Ярема насилу впізнав інститутську дівицю Орисю, до якої колись підкручував вуса брат Еней — тепер перед ним стояла недбало вбрана, втомлена молода жінка, трохи розповніла, але однаково прекрасна. Очі її були на диво сумними.

Характерник вклонився, як належало.

— Вітаю, пані Чарнецька.

Жінка провела по ньому байдужим поглядом. Зіновій перехопив згорток і підніс до Яреми.

— Дивися, сину, який дядько завітав у гості!

Ярополк мав щокате червоне обличчя і розгублений вираз. Важко було сказати, на кого він скидався більше — на тата чи маму.

— Народився таким маніпусіньким, усього шість фунтів, — вуркотів Чарнецький. — Я вже подумав було, чи не хворий, але потроху важчає...

— Мамуньо казали, що я теж невеличким спочатку був, — зауважив Яровий. — Але потім багато каші їв.

Немовля з цікавістю зосередило погляд на заплетеній у косицю бороді.

— Здається, його треба помити, — відзначив шляхтич.

Чарнецький похапцем підніс носа до вкритої пелюшками дупці, зосереджено понюхав і вирік:

— Покакуняв!

Притиснувши маля до себе, чоловік понісся вгору по сходинках.

— Власноруч міняє пелюшки? — спитав здивовано Ярема.

— З народженням малого він сказився, — у голосі жінки звучало неприховане роздратування. — Скоро молитися на дитину буде.

Орися сіла на крісло, вхопила келишок чоловіка і випила все одним ковтком. З насолодою примружилася. Потім глянула на гостя.

— Зіновій мене живцем поховає, якщо про це дізнається.

— Я нічого не скажу, — пообіцяв шляхтич. — Але подих може вас видати.

— Це нестерпно! — Здається, жінка навіть не почула його відповіді. — У теплих краях було так чудово. Погода, фрукти, свіжі соки... Але я однаково хотіла полетіти звідти. Бо чужина! Ні подруг, ні рідні. Поговорити можна хіба зі слугами, та про що з ними балакати? А тут батьківщина, рідна земля... І що? Така сама золота клітка! Ні з ким не бачуся...

Згори почувся сміх Чарнецького.

— Ось для чого був потрібен цей шлюб: спадкоємець, — сказала гірко Орися. — Малого він любить значно більше за мене.

Ярема намагався дібрати вираз обличчя, який міг пасувати для такої незручної розмови.

— Скажіть, ви ж знайомець Гната Бойка? — спитала несподівано.

— Так, — випереджаючи наступне запитання, шляхтич додав: — Він загинув.

Її очі потемнішали.

— Я відчувала.

Характерник не знайшовся з відповіддю, тому просто випив свою чарку.

Згори пролунав вимогливий плач.

— Їсти знову хоче, — жінка підвелася, і стиснула руками груди. — Якою востаннє годувала? Знову забула...

Яремі згадалась Катря. Її материнство було інакшим: полювання хортів, місячне ярмо, вічна втеча... Ні затишного маєтку, ні великих статків, ні послужливих покоївок.

— Ірино! — незадоволено гукнули згори. — Час їстоньки!

— Та йду вже, не глуха!

Вона рушила до сходів, забувши про гостя.

— Орисю...

Жінка рвучко обернулася, і на мить Яровий роздивився ту саму дівицю, яку бачив багато років тому.

— Мене так давно не називали.

— Я... Бажаю вам щастя.

Вона відповіла нещирою посмішкою.

Ярема провів у Чарнецьких іще кілька годин, однак більше Орисю не побачив. Дипломат невтомно розводився про малюка, і шляхтич, утомлений одноманітністю історій, задумався.

На півночі невеликого Князівства, де босорканя веде нерівну війну за рідну землю... Чи будуть вони щасливі разом? Чи захоче Сильвія стати колись матір'ю? Мабуть, не варто про це думати. Навряд чи їхня пара доживе до того розділу, коли всі святкують перемогу і щасливо одружуються, а під веселу музику тече рікою вино...

Прокинувшись на світанку, Ярема вилаявся. Подушка нагадувала колоду. Ярема хруснув затерплою шиєю, вилаявся вдруге. У кімнаті було темно і зимно. За помальованим морозними візерунками вікном панував морок. Яровий вкутався в ковдру, запалив свічку, сяк-так умився. На негоду втрачене око завжди сіпало болем.

Сьогодні він убрався урочисто. Викурив люльку, завітав до харчівні, подякував шинкареві за гарну цитринівку, поснідав, смакуючи кожен шматочок, випив гарячої гербати, вийшов на морозний ґанок...

Тут його і знайшла невеличка сіра ворона. Каркнула, привертаючи увагу, сіла на простягнуту руку. Характерник зняв із холодної лапки вологий від снігу папірець.

— Е-е... Дякую?

Птах кліпнув чорними оченятами, клацнув дзьобом і гайнув у тепло харчівні.

«Сьогодні.

І нехай весь світ дізнається.

Щасти з коханою. Наглядай за Олею, коли буде змога. Дякую за все.

Нехай Мамай допомагає».

— Навіть не здумай, Щезнику, — процідив Ярема і стиснув листа в кулаці. — Ми так не домовлялися!

Схожа на остаточне прощання вістка розгнівила його.

— Ти повернешся і сам наглядатимеш за своєю донькою! Будеш розповідати їй казки про мавок та лісовиків, учитимеш життю-розуму. Раз на рік ми будемо збиратися поминати спочилих. Будемо підсміюватися з того, як постаріли. Будемо згадувати, як перетворювалися на вовків, згадувати про магната Борцеховського й Острівну війну, про битви з хортами і безсмертного Рахмана... А дітлахи дражнитимуть нас навіженими дідами. Ось як буде, братику!

Характерник ішов сягнистими, важкими кроками, лишаючи по собі глибокі сліди в снігу.

Гвардійці, що стерегли будівлю Рад, налаштували на нього штуцери без жодного попередження.

— Збори вже почалися, пане, — мовив один. — Ким будете?

— Ярема Яровий, — прогарчав шляхтич. — Брат Якова Ярового. Дорогу!

Один із гвардійців, зачувши його ім'я, кудись чкурнув.

— Не можемо, пане Яровий, — відповів інший поштиво.

— Стороннім вхід лише за дозвільними...

— Чи ви не розчули мого імені?

— Пане Яровий, ваше ім'я, рівнояк і ваша зовнішність, чудово всім знайомі, але ми на посту, і керуємось статутом. Ви як військовий маєте зрозуміти...