Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

– Я це знав.

– Він хоче, щоб ви прийшли. Хоче попросити у вас усіх пробачення.

– Заради Бога! Для чого це?

– Він так хоче. Особливо в одного, на прізвище Лєбенталь.

– Чуєш, Лео?

– Ага, вирішив швиденько полагодити свої справи з Богом, – непримиренно відказав Лєбенталь.

– Не думаю. – Гелльвіґ взяв під пахву свою миску. – Дивно, колись я справді хотів стати священиком. А потім покинув. Тепер уже й не знаю чому. Треба було таки стати. – Його дивні очі ковзали по усіх присутніх. – Коли у щось віриш, менше страждаєш.

– Так, але можна багато у що вірити. Не лише в Бога.

– Безперечно. – Зненацька Гелльвіґ заговорив так люб’язно, наче стояв у якомусь салоні і дискутував. Голову він тримав трохи нахилено, ніби прислухався до чогось. – Це була свого роду екстрена сповідь, – мовив урешті він, – екстрене хрещення було завжди. Екстрені сповіді… – Його обличчя сіпнулося. – Питання для теологів… Гарного вечора, шановне панство…

Мов великий павук, він рушив до своєї секції. Усі приголомшено дивилися йому вслід. Особливо через його прощання: відколи вони в таборі, такого не чули.

– Лео, іди до Аммерса, – згодом сказав Берґер. – Та й чого б не піти? Він і на «ви» до нас звертався.

Лєбенталь вагався.

– Йди, – повторив Берґер. – Інакше він знову почне голосити. А ми розв’яжемо Зульбахера.

Сутінки перетворилися на світлу темряву. З міста долинав звук дзвону. На полях лежали глибокі сині й фіолетові тіні.

Вони сиділи невеличкою групою перед бараком. Аммерс досі вмирав усередині. Зульбахер заспокоївся і сидів, присоромлений, поруч із Розеном.

Раптом Лєбенталь звівся на ноги.

– Що це там таке?

Крізь колючий дріт він дивився на поле. Там щось стрибало туди-сюди, завмирало і стрибало далі.

– Заєць! – сказав Карел, хлопчина з Чехословаччини.

– Маячня! Де ти бачив зайців?

– У нас вдома були. Я багато чого бачив, коли був молодий. Я маю на увазі, коли був вільний, – сказав Карел. Його молодість була для нього в дотабірному часі. Поки його батьки не пропали в газовій камері.

– Це справді заєць. – Бухер примружив очі. – Або кріль. Ні, для кроля він завеликий.

– Боже правий! – вигукнув Лєбенталь. – Живий заєць!

Тепер його бачили всі. Він на мить сів, нашорошив довгі вуха і пострибав далі.

– От якби він сюди застрибнув! – Лєбенталева щелепа клацнула. Він думав про зайця Бетке – таксу, за яку віддав Ломманів золотий зуб. – Його можна було б обміняти. Самі б ми його не їли. Ми його обміняли б на вдвічі, ні, на в два з половиною рази більше м’ясних відходів.

– Ми б його не обмінювали. Ми самі його з’їли б, – сказав Майєргоф.

– Так? А хто його зготує? Чи, може, ти хочеш їсти його сирим? Якщо ти даси його комусь зготувати, то назад не отримаєш, – палко заперечив Лєбенталь. – Дивно, скільки всього знають деякі люди, які тижнями не виходять із барака.

Майєргоф був одним із чудес 22-го барака. Три тижні він лежав при смерті, хворий на дизентерію і запалення легенів. Був такий слабкий, що вже не міг говорити. Берґер махнув на нього рукою. А тоді раптом за кілька днів той одужав. Воскрес із мертвих. Через це Агасфер назвав його Лазарем. Нині він уперше вийшов надвір. Берґер заборонив, але він таки вийшов. На ньому були Лєбенталеве пальто, светр покійного Бухсбаума і гусарська аттіла, яку видали комусь замість куртки. Прострілена комжа – Розенове спіднє – була намотана на шию, мов шалик. Споряджати Майєргофа на першу прогулянку допомагали всі ветерани. Це одужання вони вважали своїм спільним тріумфом.

– Якби він застрибнув сюди, то торкнувся б електричного дроту. І одразу б засмажився, – з надією сказав Майєргоф. – Його можна було б витягти якимось сухим патиком.

Вони напружено спостерігали за твариною. Заєць стрибав через борозни і час до часу прислухався.

– Есесівці пристрелять його для себе, – сказав Берґер.

– Кулею в темряві це не так просто, – заперечив 509. – Їм звичніше з кількох метрів вціляти у спину людям.

– Заєць! – Агасфер ворушив губами. – І як же він смакує?

– Смакує, як заєць, – відповів Лєбенталь. – Найсмачніша спинка, її нашпиговують. Салом, аби м’ясо було соковитішим. А до того вершковий соус. Так його їдять ґої.

– І картопляне пюре, – додав Майєргоф.

– Картопляне пюре?! Маячня! Пюре з каштанів і брусниці.

– Картопляне пюре краще. Каштани для італійців.

Лєбенталь роздратовано подивився на Майєргофа.

– Послухай…

Його перебив Агасфер:

– Нащо нам той заєць? Я б волів гуску, ніж зайця. Добру, фаршировану гуску…

– Яблуками…

– Позатикайте пащеки! – закричав хтось. – Ви що, показилися? Від ваших розмов здуріти можна.

Сидячи навпочіпки, вони всім тілом подавалися вперед і стежили за зайцем глибоко запалими у засушені черепи очима. Навіть не в ста метрах від них стрибала трапеза мрії, хутряний клубочок, кілька кілограмів м’яса, яке кільком з них могло врятувати життя. Майєргоф відчував це кістками й нутрощами, для нього тварина гарантувала б відсутність рецидиву.

– Добре, нема питань, хай будуть каштани, – проскрипів він, у роті в нього раптом пересохло.

Заєць встав на задні лапи і принюхався. Цієї миті його, мабуть, і побачив один із вартових.

– Едґаре! Чоловіче! Он довговухий! – закричав він. – Стріляй!

Пролунало кілька пострілів. У повітря здіймалися грудки землі. Заєць утікав великими стрибками.

– Бачиш, – сказав 509, – влучати впритул у в’язнів у них виходить ліпше.

Лєбенталь зітхнув і дивився зайцеві вслід.

– Як гадаєте, вечеря нині буде? – за якийсь час спитав Майєргоф.

– Помер?

– Так, нарешті. Хотів іще, аби ми забрали новенького з його ліжка. Того, з гарячкою. Думав, що той його заразить, хоча було навпаки – він сам заразив нового. Наприкінці він знову нив і сварився. Балачка зі священиком не дуже допомогла.

509 кивнув.

– Тепер помирати важко. Раніше було легше. А тепер важко. Перед самим кінцем.

Берґер сів до 509. Уже було по вечері. Малому таборові дісталася лише рідка зупа, по черпакові на кожного. Хліба не було.

– Що хотів Гандке? – спитав він.

509 відкрив долоні.

– Дав мені це. Чистий аркуш паперу і ручку. Хоче, аби я переписав на нього мої гроші в Швейцарії. Не половину. Усе. Всі п’ять тисяч франків.

– І?

– За це він наразі збереже мені життя. Навіть запропонував щось на зразок протекції.

– Поки не отримає твого підпису.

– Значить, до завтрашнього вечора. Це вже щось. Іноді в нас не було так багато часу.

– Цього не досить. Треба знайти щось інше.

509 повів плечима.

– Може, воно й подіє. Він думатиме, що я йому потрібен, аби зняти гроші.

– А ще він хотітиме тебе позбутися, аби ти не відкликав свого