Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зульбахер підвівся.
– Я піду, – сказав він, – спитаю про священика.
– Де? – поцікавився Лєбенталь.
– Та будь-де. У канцелярії, у вартових…
– Не будь дурним. Тут нема священика. У СС цього не терплять. Ти опинишся в бункері.
– Це нічого.
Лєбенталь витріщився на Зульбахера, а тоді сказав:
– Берґере, 509, ви це чули?
Зульбахерове обличчя зблідло. Щелепи випирали. Він дивився в нікуди.
– Це нічого не дасть, – заговорив Берґер до нього. – Це заборонено. Серед в’язнів ми не знаємо жодного священика. Думаєш, якби тут такий був, ми б його вже не привели?
– Я йду, – відповів Зульбахер.
– Самогубство! – Лєбенталь вчепився собі у волосся. – Та ще й заради антисеміта!
У Зульбахера заходили жовна.
– Задля антисеміта.
– Мешуґґе![20] Ще один мешуґґе!
– Добре, мешуґґе, я йду.
– Бухере, Берґере, Розене, – спокійно мовив 509.
Бухер уже стояв з дрючком за Зульбахером і вдарив його по голові. Удар був не надто сильний, але його вистачило, аби Зульбахер захитався. Усі накинулися на нього і повалили на землю.
– Агасфере, давай вівчурові мотузки, – сказав Берґер.
Вони зв’язали Зульбахерові руки і ноги.
– Якщо кричатимеш, доведеться запхати тобі щось до рота, – сказав 509.
– Ви мене не розумієте…
– Розуміємо. Побудеш так, поки тобі перейде. Ми вже досить людей отак втратили…
Вони запхали його в куток і більше про нього не думали. Розен випростався.
– Він ще злегка не при собі, – пробубонів, наче мусив за нього вибачитись. – Ви маєте це зрозуміти. Ота історія з його братом…
Аммерс захрип. Тепер він лише шепотів.
– Де ж він? Де… священик…
Їм усім уже набридло.
– У бараках справді немає жодного священика, дяка чи служки? – спитав Бухер. – Хоч когось, аби він дав спокій.
– У 17-му було четверо. Одного випустили, двоє померли, останній сидить у бункері, – відповів Лєбенталь.
– Бройєр щоранку б’є його ланцюгом і каже, що править з ним месу.
– Будь ласка, – зашепотів Аммерс, – заради Бога… священика…
– Здається, в секції В є чолов’яга, який знає латину, – сказав Агасфер.
– То, може, візьмемо його?
– Як його звати?
– Я не впевнений. Делльбрюк, чи Гелльбрюк, чи щось подібне. Староста приміщення знає точно.
509 встав.
– Там Манер, спитаємо його.
Він пішов туди з Берґером.
– Це може бути Гелльвіґ, – міркував Манер, – він один говорить багатьма мовами, дивакуватий такий. Час до часу декламує вірші. Він в А.
– Так, думаю, це він.
Вони пішли в секцію А. Манер перебалакав зі старостою секції, великим сухим чоловіком з головою у формі груші. Врешті голова-груша стенула плечима, Манер пішов лабіринтом ліжок, ніг, рук і стогонів, викрикаючи ім’я.
За кілька хвилин він повернувся. За ним недовірливо йшов чоловік.
– Ось він, – сказав Манер 509. – Треба вийти, тут не зрозумієш жодного слова.
509 пояснив Гелльвіґові ситуацію.
– Ти говориш латиною? – спитав він.
– Так. – Гелльвіґове обличчя нервово посмикувалось. – А ви знаєте, що зараз вкрадуть мою миску?
– Чого?
– Тут крадуть. Вчора, поки я сидів у вбиральні, вкрали мою ложку. Я сховав її під ліжко. Тепер я залишив свою миску.
– Ну то принеси її.
Гелльвіґ зник, не кажучи й слова.
– Він не повернеться, – мовив Манер.
Вони чекали. Темніло. З тіней повзли тіні, темрява з темряви бараків. А тоді повернувся Гелльвіґ. До грудей він притискав миску.
– Я не знаю, наскільки Аммерс розуміє латину, – зауважив 509, – точно не більше за ego te absolvo.[21] Думаю, це він запам’ятав. Якщо ти скажеш йому це і ще щось, що спаде тобі на думку…
Йдучи, Гелльвіґ наче присідав на своїх довгих худих ногах.
– Вергілій? – спитав він. – Горацій?
– А нічого церковнішого нема?
– Credo in unum deum…[22]
– Дуже добре.
– Або Credo quia absurdum…[23]
509 підвів погляд і подивився у дивовижно неспокійні очі.
– Це ми робимо всі, – сказав він.
Гелльвіґ зупинився і показав пальцем на 509, наче хотів його прохромити.
– Це богохульство, і ти це знаєш. Я це зроблю, хоча насправді я йому не потрібен. Є каяття і прощення гріхів без сповіді.
– Можливо, він не може покаятися наодинці.
– Я зроблю це, аби допомогти йому. За той час вкрадуть мою порцію зупи.
– Манер збереже тобі твою зупу. Але дай мені миску, – сказав 509, – я потримаю її, поки ти будеш усередині.
– Чому?
– Думаю, він радше повірить, якщо ти будеш без миски.
Вони зайшли в двері. Барак був майже в цілковитій темряві. Чутно було, як шепоче Аммерс.
– Ось, – сказав 509, – ми знайшли його, Аммерсе.
Аммерс затих, а тоді виразно спитав:
– Справді? Це він?
– Так.
Гелльвіґ схилився:
– Слава Ісусу Христу.
– Слава навіки, амінь, – прошепотів Аммерс голосом здивованої дитини.
Вони забурмотіли. 509 та інші вийшли. Над лісами на горизонті стояв тихий пізній вечір. 509 сів і сперся на стіну барака. Вона зберегла рештки сонячного тепла. Прийшов Бухер і сів поруч.
– Дивно: деколи вмирають сотні, а ти нічого не відчуваєш, а тоді вмирає хтось один, хтось, хто навіть не дуже тебе обходить, а ти відчуваєш це так, наче вмирають тисячі.
509 кивнув.
– Наша уява не вміє рахувати. А почуття від цифр не сильнішають. Почуття може рахувати лише до одного. Один – але цього досить, якщо ти справді відчуваєш.
Гелльвіґ вийшов із барака. Він проходив, зігнувшись, у двері, і на якусь мить здалося, наче на своїх плечах він несе темряву, як вівчар – чорну вівцю, аби помити її в чистому вечорі. А тоді він випростався і знову став в’язнем.
– Це було блюзнірство? – спитав 509.
– Ні, я не робив жодних священичих дій. Лише асистував йому з каяттям.
– Я б хотів, аби ми мали щось для тебе. Цигарку чи скибку хліба, – 509 віддав Гелльвіґові його миску, – але в нас самих нічого немає. Все, що ми можемо тобі запропонувати, – це Аммерсова зупа. Якщо він помре до вечері, то нам її ще видадуть.
– Мені нічого не треба. І я нічого не хочу. Було б свинством щось за це брати.
509 побачив в очах Гелльвіґа сльози і дуже здивувався. А тоді спитав:
– Він спокійний?
– Так. Сьогодні в обід він вкрав у вас шматок хліба. Він хотів, аби я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.
