Марчін Цішевський - Врятувати президента, Марчін Цішевський

на ноги, не випускаючи пістолета в руці, і за допомогою пластикової стяжки зафіксував йому руки за спиною. Потім сильно штовхнув.

- Ходімо, – наказав він.

На іншому боці вулиці поляк передав полоненого офіцерам, що охороняли MRAPи і які, звісно, ​​помітили його переслідування, але не залишили пост біля машин. Кількома реченнями він підсумував те, що дізнався, запитали, чи стріляв, він підтвердив. Без церемоній ті кинули полоненого в машину. Вони знали, що він був нікчемним мальком, мабуть, найнятим гвинтиком величезної машини. Проте його детально допитають. Будь-яка інформація, навіть найбільш тривіальна, може бути корисною.

- Вони зайшли? - запитав Людвік.

- За хвилину зайдуть, – відповів офіцер.

Чи встиг Холиченко передати повідомлення і отримати відповідь? Чи були росіяни на території попереджені про наближення групи?

Як коментар до дилем Ференца, стався потужний вибух, який струснув територію. Скло, уламки стін і меблі посипалися на землю. Від бетонних стін багатоквартирних будинків голосно відбивався гуркіт; важкий непрозорий дим вкрив два верхні поверхи будівлі, яка була ціллю людей Холиченка.

Ференц побіг.

***

Полковник Вадим Холиченко був у бронежилеті, шоломі, окулярах і наколінниках, з пістолетом при поясі, але він вже давно відмовився від думки, що має особисто брати участь у бойових діях. Його досвід роботи в спецназі підштовхував його до дії; але позиція, яку він займав, досвід і продуманість підказували, що боротьбу варто залишити операторам. Він також не втручався в командування штурмом; для того були інші. Він просто йшов у самому кінці групи, на кілька метрів позаду останнього офіцера. Дзвінок Ференца дуже його стурбував. Отриманий номер він негайно відправив до відділу моніторингу мобільної мережі з дорученням негайно перевірити місцезнаходження одержувача.

Відповідь надійшла протягом сорока секунд і була позитивною. Кілька хвилин тому спостерігач у спортивному костюмі спілкувався з кимось у цій частині будинку. Холиченко підніс мікрофон радіостанції до рота, щоб попередити операторів, але нічого сказати не встиг.

Потужний вибух потряс сходами.

Від вибухової хвилі людей збивало на землю, галас оглушив, а дим збивав з пантелику. Холиченко теж впав, але не втрачав свідомості ні на мить. Пристрій здетонував десь в іншому місці, можливо, у квартирі, яка була їхньою метою. Він одразу зрозумів, що вибух був досить сильний, щоб зруйнувати квартиру, але занадто слабкий, щоб завдати шкоди групі. Полковник сумнівався, що він становив частину якоїсь пастки чи запори.

Незабаром виявилося, що учасники штурмової групи також не постраждали. Всі надягли маски (від диму неможливо було дихати) і рушили далі. Решітка, що розділяла коридор, встояла лише на мить. Двері приміщення зникли, вибиті вибуховою хвилею. Всередину влетіли дві світлошумові гранати. Подвійний гуркіт і спалахи атакували почуття. Оператори кинулися всередину. Водночас ще четверо спустилися на мотузках через вибиті вибухом вікна.

Холиченко залишився в коридорі.

- На землю, кинь зброю, сука, кинь зброю, на землю, руки вгору, спускайся, бля, на землю, на землю – була звичайна літанія наказів і благочестивих побажань у таких випадках. Пролунав постріл, потім ще один, черга з автомата з глушником, щось впало з глухим стуком, було падіння, ніби двоє билися вручну, повітря було сповнене диму та лайки російською, українською і суржиком.

Через деякий час усе стихло.

Командир відділення залишив приміщення. Холиченко не міг розгледіти виразу обличчя за маскою, але відчув, що все вийшло добре.

- Маємо їх, шефе, – оголосив оператор. – Трьох.

- Чудово. Втрати?

- Двоє поранених, неважко.

- А той вибух? Привітальний подарунок?

Оператор похитав головою.

- Самодіяльність, а не дарунок, – відповів він. – Одним дурним кацапом менше менше.

Холиченко посміхнувся.

***

Він біг, знаючи, що втручатися вже пізно, що зло вже сталося, і що втрати, швидше за все, безповоротні. Холиченко - якщо він виживе - звинуватить його в тому, що він ввів його в оману, недостатньо ретельно перевіривши інформацію. І буде правий. Те, що всі діяли поспішно, не матиме значення. Завдяки своїй інформації Ференц привів шістнадцять (або, ймовірно, удвічі більше, бо на другу групу теж могли напасти) чудових офіцерів у пастку, яку підготували росіяни. Так багато людей, в ситуації, коли кожен добре підготовлений спецназівець був на вагу золота.

Задихавшись, він дійшов до входу на сходи. Підняв очі. Дим поволі розвіювався. На висоті сьомого поверху була чорна діра з чадними краями. Вибух був достатньо потужний, щоб не тільки винести всі вікна та рами, але й пошкодити шматок стіни.

Позаду він почув кроки. Один із водіїв MRAP пройшов повз нього, не сказавши жодного слова, зі зброєю напоготові. Ференц пішов за ним, вихопивши пістолет. Вони зайшли на холодну сходову клітку. Десь угорі почулося бурчання схвильованих голосів.

- Сходи? – запитав Ференц.

- Ліфт, – відповів оператор. — Так буде швидше.

Освітлена згасаючою лампочкою стара ліфтова кабіна нагадувала могилу, пофарбовану графіті, і вона рухалася так повільно, що Ференц задумався, чи правильно вони порушили правила й не піднялися сходами. Ризик виправдався; приїхали без проблем.

Ференц вискочив відразу за оператором. Він чув, як сильно та швидко б’ється його серце. Поляк відразу закашлявся - дим, що заповнював коридор сьомого поверху, кусав легені.

Вони почули кроки і, як за командою, підняли зброю. Оператор "Альфи" вийшов із сірого туману, підтримуючи постраждалого колегу. Одразу за ними йшов Холиченко.

- Потрапили - потонув, – сказав він. Здається, дим на нього не вплинув. На брудному обличчі чоловіка, вимазаному сажею та кров'ю, був рідкісний вираз задоволення. – Вся команда, шестеро. Троє вийшли живими...

- Ти поранений?

- Зі мною все гаразд. Шматок стіни відколовся, от шматком бетону я й дістав... — Він витер кров рукою. Насправді рана на щоці не виглядала серйозною.

- А той вибух?

Холиченко махнув рукою. Оператори, які несли полонених, просто проходили повз них.

- Один із них складав запальні заряди. Ймовірно, вони були задумані як диверсія, щоб відволікти нас під час самої операції. Коли вони отримали повідомлення, хлопець розлютився, рука вислизнула, і запал здетонував. Вистачило, щоб вибити вікна й накоптити.

Ференц відчув величезне полегшення.

- Що тепер? - запитав він.

- Ми йдемо на фірму, – сказав полковник. - Ти також. Вони на допит...

Він не закінчив. І не потрібно було.

Етап 4

Москалевич сидів у кріслі. Забинтоване плече поклав на подушку. Лєна стверджувала, що їй вдалося очистити рану настільки, щоб в неї не потрапила інфекція. Справа, звичайно, полегшувалась тим, що куля пройшла прямо крізь м’яз, не пошкодивши кістки. Постріл, безсумнівно, завдав болю, але не загрожував життю.

Вона професійно перев'язала рану, перевдягнулася і мовчки вийшла