Марчін Цішевський - Врятувати президента, Марчін Цішевський

МАРЧІН ЦІШЕВСЬКИЙ

ВРЯТУВАТИ ПРЕЗИДЕНТА

Видавництво Skarpa Warszawska, 2023

Перекладач: Марченко Володимир Борисович

"Сьомого травня 2000 року Росія зробилася банановою республікою. Владу в країні взяла на себе певна корпорація, поставивши на уряд власного президента. Однак, на протилежність до класичного взірця, ця корпорація спеціалізується не на фруктах. Вона носить назву Федеральної Служби Безпеки Росії. Володимир Путін, який від серпня 1999 року був на посту директора корпорації ФСБ і якого 26 березня 2000 року вибрали в президенти країни, почав правити в Росії від імені корпорації".

Юрій Фельштинський,

Володимир Прибиловський

Корпорація вбивць. Росія, КДБ і Володимир Путін

ВІД ЗЕЛЕНСЬКОГО ЇХ ВІДДІЛЯЛИ ОСТАННІ ДВЕРІ

За досягнення до цього місця вони розплатилися загибеллю половини стартового складу команди. Їх залишилося семеро, в тому числі один поранений. З тих пір, як вони зголосилися добровольцями на участь в місії, то розраховували на те, що незабаром приєднаються до загиблих товаришів. Командування було настільки чесним, щоб ясно сформулювати питання ризику. І все ж ніхто не відступив; вони були кращими з кращих, найпалкішими патріотами, мотивованими, безпринципними, здатними в скрутний час пожертвувати життям за велику, чудову, улюблену батьківщину.

Крім того, вони мали з собою талісман. Майора. Командира. Батю. Йому завжди вдавалося. Він виручав своїх людей із труднощів. За ним стрибали б і у вогонь.

Фомін озирнувся. У Саші Крупського було паперове обличчя людини, з якої вичерпують життя. Проте очі залишилися такими ж, як і раніше. Вони виявляли впертість. Сашка не можна було знищити. У певному сенсі він був незамінний. У нього був найбільший саперний досвід. Тепер, у кінці шляху, Фомін дуже на нього розраховував.

– Дійте, – сказав майор. Йому здалося, що він чує важке, хрипке дихання з-за дверей. Ілюзія? Неважливо. Мета була на відстані протягнутої руки. Тих було троє. Можливо, четверо. Плюс Зеленський, той довбаний недомірок, невдалий актор з погорілого театру, тригрошовий комедіант. Надто високо піднятий дурними людьми, які вважали, що людина ззовні системи щось змінить. Що за нісенітниця. Фомін добре знав, які гроші стоять за вибором. І звідки вони походили. Паяц був обраний, і він мав стати паяцем. Не було ні мрій про незалежність, ні підтримки Заходу, ні справжньої демократії, ні слухання американців, які нестерпно менторським тоном повчали увесь світ.

Так чи інакше, приберіть акторишку з дороги, і мета буде досягнута, і ця смішна корупційна структура під назвою Україна з її мріями про приєднання до Заходу розвалиться, як картковий будиночок. Ті три-чотири охоронці, що залишилися в живих, не становили суттєвої перешкоди семи чоловікам майора Фоміна (включаючи його самого, і він був не гірше підготовлений за своїх підлеглих).

Сашко вправно розставив заряди, решта завбачливо відійшли за стіну. Останні двері були не такими масивними, як попередні – лише шість сантиметрів звичайної броньованої сталі. Укри думали, що будь-яких диверсантів зупинить те, що було раніше – величезні дверні рами, півметра композиту та десяток півметрових засувів. Дурні! Можна подолати будь-яку перешкоду, якщо знаєш, як. Все було сплановано.

Фомін почув звуки пострілів, які долинали від головного входу, приглушені товстою сталлю. Біля закритого бункера точилася запекла боротьба. Українці люто контратакували, команда прикриття відчайдушно оборонялася, намагаючись не дати підкріпленню потрапити всередину. Зрештою вона зазнає поразки, але виграє час — короткий, але достатній.

Вони встигнуть.

- Готово, шеф, – повідомив Саша.

- Крийтеся, – наказав Фомін.

Вони відступили за мур. Міцніше схопилися за ручки автоматів. Раніше вони відкрутили глушники, відновивши штатну вогневу міць зброї. Шум вже не мав значення. Їм більше не треба було ховатися.

Сашко натиснув на кнопку детонатора. Гукнуло сильно, але засоби захисту слуху спрацювали справно. Не чекаючи, поки розійдеться дим і пил, вони кинулися вперед. Якусь мить луна продовжувала гриміти в кутах тунелів, але вони не звертали на це уваги.

Шлях до президента був відкритий.

Стріляти почали без команди, щільно і влучно.

ФАЗА 1

Восьма ранку – восьма вечора

23 лютого 2022 року

Етап 1

За роки роботи у своїй професії Людвік Ференц навчився терпінню.

Деякі друзі стверджували, що у нього немає нервової системи, що не мало багато спільного з правдою. Звичайно ж, що нервова система у нього була, але Людвік просто добре вмів удавати спокійного. Іноді навіть перед собою. Наприклад, дві тисячі восьмого, в Тбілісі. Країна гула, російські танкові бригади збиралися на кордоні, запальний шнур шкварчав, а він сидів на пороховій бочці. Однак у нього було багато роботи та брак часу; тоді він справді не думав про небезпеку.

Тільки це було дуже давно. Тепер він навіть не намагався обдурити себе. Він відчув поколювання в животі, горло пересохло, ковтати слину було майже неможливо. Його охопило непереборне відчуття, що катастрофа швидко наближається. Йому було так само погано, як і три роки тому в Мінську, коли ґрунт під ногами піддався. Тоді його страхи і нещастя стали неактуальними: його поглинув фізичний біль, нескінченні години неймовірних страждань...

- Двійка, зголосися, – вирвав його з роздумів жіночий мелодійний голос із трубки.

- Це Двійка, зголошуюся, – відповів він, байдуже спостерігаючи за тонкою хмаркою пари, що виривалася з його рота. Київ порадував своїх жителів і гостей теплою, як на кінець лютого, погодою, але було не вище, як шість градусів вище нуля і пара иала право летіти, фізику не обдуриш.

– Статус?

– Без змін, – пробурмотів він, а потім додав через деякий час: – Маємо спізнення.

– Лише кілька хвилин, – була відповідь. – Чекаємо.

Він знизав плечима. Чоловік, який мав з’явитися на зустріч, двічі впевнювався, чи почнеться вона вчасно, а тепер сам лажав, що ніколи не було хорошим знаком. Однак Ференц не вважав за потрібне говорити про це по радіо. Команда складалася з трьох осіб, хоча мало бути вдвічі більше. Акція була імпровізована, як і все останнім часом. Відсутність людей, про яку давно сигналізував керівник закладу, у Варшаві, здається, нікого не цікавила. Швидко наближалася війна – принаймні так це виглядало з його точки зору. Тому їм довелося працювати з тими, хто був під рукою, ризикуючи помилитися. З усім цим, що відбувається, Ференц не був упевнений, чи ще комусь цікаво, що вони тут роблять.

На сходову клітку вийшов темно одягнений чоловік. Він? Не він?

- Прийшов, – почув він через деякий час. — Будь обережний, Двійка.

Дякую за пораду, сам би до цього не додумався. Він вилаявся про себе і подивився в дзеркало заднього виду. На вулиці було тихо,