Марчін Цішевський - Врятувати президента, Марчін Цішевський

ні мікроавтобусів із затемненими вікнами, ні фіранок, що рухалися у вікнах, ні непоказних жінок чи чоловіків, що кружляли навколо. Що, звісно, ​​не мало нічого доводити. ГРУ чи ФСБ ніколи не славилися своєю витонченістю, але тепер росіяни старалися більше, ніж зазвичай. Були сигнали, що обидві ці організації, які зазвичай конкурують вусмерть, відправили до Києва найкращих людей і навіть не намагаються прибити одна одну.

- Є контакт, – повідомила жінка ще через хвилину, наповнену похмурими думками.

Так що так. Якби не невелика затримка за часом, все пішло б за планом. Зустріч відбулася, і поки нічого не віщує клопотів. Досі потік інформації був без дірок, приміщення ніколи не використовувалося, Ференц сам вибрав квартиру лише три дні тому, він орендував крихітну кімнатку з кухнею поверхом нижче для цілей страхування (жінка вела трансляцію звідти), ретельно перевірив територію та можливі шляхи евакуації...

Він помітив рух у дзеркалі. Живіт стиснуло ще сильніше.

***

Двері безшумно відчинилися.

Чоловік увійшов до кімнати. Спортивна блуза від популярної мережі, розстебнута гірськолижна куртка, найкращі дні якої були давно позаду, джинси, непоказне взуття – чоловік опанував мистецтво бути непомітним. Філіп Вайман вперше в житті побачив типа наживо, але прекрасно розумів, з ким має справу - його противником був протягом багатьох років заступник начальника Управління аналізу, прогнозів і стратегічного планування ФСБ полковник Сергій Москалевич: хитрий, добре навчений і безжальний.

- У мене не було хвоста, – без передмови оголосив прибулець. Його російська мова була вільною, зрозумілою, навіть мелодійною. Він не питав про особу господаря. Йому не довелося. Обидва були готові до зустрічі.

- У вас його не було, – погодився Вайман. – Ми стежили.

- Сподіваюся, ви праві.

- Ви надто важливі для нас, щоб я міг це пропустити. – Вайман намагався звучати об’єктивно.

Росіянин, здавалося, не слухав. Він швидким кроком пройшов до вітальні. Окинув поглядом салон, трохи затримавшись на опущених жалюзі.

- Спочатку кілька правил, – сказав він, змінюючи тон. Він був спокійний, але очі залишалися настороженими. Йому було років п’ятдесят, волосся з невеличкими слідами сивини, струнка фігура та сурове, обвітрене обличчя. Він виглядав як людина, яка активно проводить час на свіжому повітрі. – Ми зустрічаємося тільки на моє прохання. Ти не ініціюєш контакт. Я розмовляю лише з тобою, більше ні з ким. Иісце визначаєш ти, але я його акцептую.

- Чому? – запитав Вайман.

- Чому що?

- Ти хочеш передавати інформацію іншій стороні.

- Мотивація – це моя справа.

- Послухай. – усміхнувся майор. – Ми вже деякий час граємо в цю гру. І обидва знаємо, що і як. Я поки що цього не купую.

– Купиш, коли почуєш те, що я скажу.

- Скоріше – ні.

– У мене є достовірна інформація про планований замах на президента. Точніше, на всіх трьох, вашого, литовського та українського. Сьогодні.

Вайман застиг. Оце була новина. Вже давно ходили чутки про підготовлене вбивство чи викрадення глави української держави. І не тільки чутки. СБУ через старого знайомого повідомила (не вдаючись у подробиці), що зірвала щонайменше дві конкретні спроби нападу. Це було логічно. Російська військова доктрина передбачала наведення максимального хаосу в лавах противника на підготовчому етапі. Позбавлення керівництва країни, яка стане об’єктом завоювання, цілком вписувалося в це припущення.

Але про поляка та литовця майор нічого не чув. Цікаво, що в жодному з щоденних звітів розвідки про це не повідомлялося. Що ще дивніше, про це під час вчорашнього відеобрифінгу не згадав начальник Східного управління Служби військової розвідки, зазвичай добре поінформований полковник Малішевський.

- Будь-які подробиці? - запитав він.

Уперше чоловік ніби не визначився.

- Мої правила купуєш? – хотів він знати.

- Скажу, коли даси більше конкретики.

- Дві незалежні групи діятимуть за окремими сценаріями. Одна підійде впритул, інша атакуватиме на відлеглості.

- Вони хочуть ліквідувати всіх трьох одним махом?

- Така передумова.

- Це дуже цікаво.

- Я знав, що вас зацікавить тема.

- Таким же чином ти можеш нас і дурити.

- Зачекай кілька годин. Сам побачиш.

Вайман сів на стілець. Москалевич усе ще стояв.

- Ви хочете напасти на двох президентів країн НАТО.

- Усі докази вказуватимуть на те, що атаку здійснили українські праві екстремісти.

- Немає сенсу. Тут навіть крайні розуміють, що Україні потрібна допомога Заходу. Ніхто цього не купить.

- Польща і Литва, на думку Заходу, є Заходом лише риторично, і то не завжди. Захід допомагає лише тоді, коли це збігається з його інтересами. І загалом це не так. Якщо почнеться війна, допомога Україні, наприклад, буде дуже невигідною для Німеччини.

Вайман змушений був з ним погодитися. Розрив у сприйнятті російської загрози – і загалом, російських цілей і методів дій – між старим Заходом і країнами східного флангу був фундаментальним і непереборним.

- Почнеться повноцінний бордель, – продовжив росіянин. – У Києві почнуться заворушення. Якісь люди з криками польською мовою підпалять посольство Росії. Всі почнуть стріляти в усіх. І ми просто перейдемо кордон під гаслом відстоювання власних інтересів.

Вайман знову мусив погодитися. Сценарій точно збігався з моделюванням, виконаним у його материнській фірмі. Навіть сьогодні, через вісім років після анексії Криму та створення маріонеткових народних республік у Донецьку та Луганську, росіяни мали чимало прихильників в Україні, зокрема й у самому Києві.

– Добре, – сказав він. – Вкажи місцезнаходження обох диверсійних груп.

Москалевич відкрив рота, але більше нічого сказати не встиг. Троє чоловіків вбігли до квартири настільки тихо, що Вайман помітив їх лише тоді, коли вони відкрили вогонь.

Треба визнати, що Москалевич зреагував значно швидше за майора. Можливо, на відміну від свого польського колеги, він не втрачав дорогоцінної секунди на роздуми, як, у біса, троє нападників непомітно проникли в квартиру.

Або, можливо, він очікував нападу (це вірно; Вайман також повинен бути пильним). У будь-якому випадку, коли перша куля вилетіла з подовженого ствола з глушником, росіянин, уже зі зброєю в руках, ухилявся з котячою швидкістю. Тому нападник промахнувся, а на додаток в нього влучили. Куля, випущена з пістолету Москалевича, влучила йому в шию і повалила на землю. На жаль, наступний з агресорів не промахнувся: з руки полковника хлинула кров. Незважаючи на шок і біль, Москалевич продовжував стріляти, що, швидше за все, врятувало йому життя, а можливо, їм обом; нападник отримав кулю в око і перестав становити загрозу.

Третій, тримаючи в руках невеликий автомат із заводським глушником, кинувся вбік, сходячи з поля зору Москалевича. До цього часу Вайману, на щастя, вдалося вийти із заціпеніння. Зброя опинилася в руці