Марчін Цішевський - Врятувати президента, Марчін Цішевський

адміністрація президента. Фомін сказав, що ніколи за тридцять років свого професійного життя не приймав участі в операції, яка була настільки ретельно і всебічно спланована.

- Вони йдуть, товаришу майоре, – доповів Саша Крупський. – Другий підрозділ.

Майор посміхнувся про себе. Він вважав себе приземленим раціоналістом, холодним аналітиком і ефективним професіоналом. Тому він був щасливий, що зміг хоч на мить віддатися мріям, щоб повернутися в часи свого щасливого дитинства, коли він вільно переміщався у світі фантазій і робив у ньому незвичайні речі.

Він перевів погляд на екран ноутбука. Вміло встановлена ​​крихітна камера з високою роздільною здатністю охоплювала вхід на сходи. Один за одним промчали вісім операторів. Попередня група була меншою, складалася з шести осіб. Вона, мабуть, уже зайняла свої позиції.

- Перші зайдуть з даху, – пробурмотів Фомін. Він не відчував ні страху, ні задоволення. Все було ретельно продумано і сплановано заздалегідь.

- За дві хвилини, – сказав Крупський, пильно дивлячись на екран. Він змінив зображення. Цього разу вони побачили частину коридору перед квартирою.

Майор погодився з такою оцінкою. Він підніс радіостанцію до рота.

- Дві хвилини, – сказав він. - Приготуватися.

***

- Зайшли, як по маслу, – сказав Крупський.

- Вони добре навчені, – зізнався Фомін.

- На нас не вистачить.

Фомін показав зуби. Йому подобався цей хлопець.

- Не те щоб я їх недооцінював, – продовжив Сашко, дивлячись на екран, де черговий контртерорист вів полоненого. – Але це найманці, які працюють за гроші. А в нас є мета, яка важливіша за гроші.

- Ти правий, друже. – Фомін іноді дозволяв собі фамільярний тон на адресу своїх улюбленців. – Ми просто працюємо на загальне благо. Матінка може пишатися нами.

- Але мені їх шкода. Я знав одного хлопця з них, порядного хлопця...

- Ми всі будемо плакати за втраченими друзями.

Сашко глянув на командира. Його світло-блакитні очі випромінювали холод.

- Вони будуть плакати більше, – заявив він.

***

Ференц відкинув цигарку й метнувся вперед. Він швидко біг, лише випадково помітивши шалений вереск гальм машини, перед якою він, очевидно, вибіг. Він не звернув на це уваги. Він дивився на хлопця і пересував ноги так швидко, як тільки міг, змушуючи своє тіло робити стільки, скільки дозволяла його поточна форма.

Можливо, хлопець і був уважним спостерігачем, але він не оволодів елементарними прийомами шпигунства. Наприклад, він занадто виділявся з натовпу і не міг приділити увагу більш ніж одній речі одночасно. Заглиблений у спостереження за вантажівкою, він пропустив ривок Ференца і побачив його лише тоді, коли той перетнув більше половини ширини вулиці. Наляканий і здивований, йому знадобилася ціла секунда, щоб вирішити, що робити. Він кинув мобільний телефон у кишеню спортивного костюма, розвернувся та почав тікати.

Це теж було не найкращим рішенням. Він біг важко, неправильно ставлячи ноги, навіть трохи накульгуючи на праву ногу. Його молодість і безсумнівна сила не замінили йому фізичної підготовки. Ференц наздоганяв його з кожним кроком.

Він підбіг близько до групи гопників, не звертаючи уваги на свист і вульгарні глузування. Втікач пробіг між припаркованими в ряд автомобілями і почав пробиратися між ними. Хороша ідея, гірше виконання. Він втрачав дистанцію на кожному повороті, і нарешті, під час особливо раптової зміни напрямку, послизнувся і впав. Він спробував швидко підвестися, не звертаючи уваги на заціпеніння, яке супроводжувало падіння, але це було марне зусилля. Ференц одним стрибком упіймав його. Він вдарив хлопця кулаком у бік голови — не надто сильно, він не хотів завдати шкоди, лише обмежити протести — і притиснув його до землі коліном.

- Давай телефон, – прогарчав він, фіксуючи його лівою рукою, а правою залізаючи до кишені.

Хлопець взагалі-то був сильний; він звивався, як білка, і намагався вивільнити руки. Його рот був вільний, і тому не закривався.

- Відпусти, сука, – гарчав він, як злий пес. – Хуйло, курва, підар.

У нього були зіпсовані зуби та відповідний подих. У Ференца не було часу займатися смородом. Він натрапив на плоский шматок пластику. Витяг руку з кишені. Простий китайський апарат. Забезпечений паролем.

- Скажи PIN-код, – наказав він.

- Пиздуй.

Людвік вдарив його в голову. Хлопець глянув на нього з ненавистю і ще дужче почав вириватися. Ференц вдарив його ще раз, сильніше.

- Гей, ти! - він почув. – Відпусти його, і зараз.

Поляк підняв очі. П'ятеро товаришів хлопця стояли поруч, готові втрутитися. Це ще не означало, що він був одним із них (Ференц сумнівався в цьому), але вони не терпіли, щоб сторонні керували їхньою територією. Все просто. Людвік вилаявся. Не відриваючи коліна від грудей хлопця, він витяг пістолет. Тубільців це не вразило. Ференц відчайдушно відчував, як секунди вислизають крізь його пальці. Команда Холиченка, мабуть, уже заходила на сходову клітку.

Кап, кап, кап.

- Відходь, – сказав він із дивним у цих обставинах усвідомленням калічення українських слів. Можливо, через засохлий язик.

- Пусти його, курва.

Людвік підняв пістолет і вистрілив. Гуркіт відбився луною від сусідніх багатоквартирних будинків, налякав голубів, але істотного впливу не мав. Пацани здригнулися, але не відійшли.

Кап, кап, кап.

Він направив ствол с бік того, хто говорив.

- Наступний піде тобі в ногу.

- Пиздиш.

- Хочеш перевірити?

Зле, жорстоке обличчя напружилося в спогляданні. Його власник деякий час думав над цим і врешті дійшов висновку, що не хоче перевіряти.

- Більше тут не показуйся, – прогарчав він, потім кивнув головою, даючи знак відступати.

Ференц не коментував.

- Говори пін, або я тобі в ногу вистрелю, – видихнув він прямо в обличчя лежачому. Тепер він знав, що хлопець не місцевий. Якби було інакше, вони билися б, як леви.

Кап, кап, кап.

Хлопець повірив. На щастя. Ференц насправді не знав, що робитиме, якщо б той упирався. Можливо, він злякався пістолета, або обличчя Ференца та легкості, з якою він справився з хлопцями в спортивних костюмах, переконали його.

Пробубнів чотири цифри. Ференц швидко набрав їх на клавіатурі. Екран засвітився. Останній дзвінок був три хвилини тому (лише три хвилини? Людвік міг поклястися, що минули години) і тривав сімнадцять секунд. Він набрав по пам'яті номер Холиченка (звичайно, ніхто не відповідав), а потім подзвонив полковнику з власного мобільного.

- Той номер, який щойно з’явився у вас, – сказав він, почувши голос начальника відділу. – Перевір, з ким він з'єднувався раніше. Якщо з кимось у цьому будинкові, вони знають, що ви приїдете.

- Ви не повинні були втручатися.

- Перевір.

Він поклав обидва телефони в кишеню. Різко підняв хлопця