Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

наглядач) і — до мене: “Так ти скажеш, що зашифрував чи не скажеш?” — і кулаком нижче ложечки. Я, намагаючись захиститися, підніс праву руку до сонячного сплетіння і при цьому відштовхнув його руку вбік. “Ага… то ти ще й боронишся!” — заволав слідчий. І до наглядачів: “Взяти його за руки!”

Менти підскочили і заломили мої руки назад. Слідчий ударив раз, вдарив два. Я сіпаюсь то праворуч, то ліворуч, і удари попадали не в одне місце.

“То ти ще й викручуєшся!” — заволав слідчий. Тоді взяв дверного ключа дужкою в долоню, а бородок пропустив між пальці так, щоб вистиркався десь на півсантиметра-сантиметр уперед і почав молотити мене в груди раз за разом. Коли бородок попадав між ребра, ще так сяк можна терпіти, коли влучав прямо в ребро, то аж іскри в очах світилися. Спочатку я зціпив зуби й мовчав, а потім почав лаяти його московським матом. На мить здалося, що це йому навіть сподобалося — бо ж я заговорив його мовою. Питає: “Не розшифруєш?”

“Ні, — кажу, — забув!”

“Ну, то ти згадаєш!” — і знову почав бити ще з більшою люттю. Тоді я як загорланив на все горло просто в двері, на коридор, на всю тюрму. Він зупинився. І каже до ментів: “Заспокойте його!” А сам, захеканий, пішов геть. Мент закрив мені рота долонею. Я перестав кричати. Заломили мені руки назад, потягнули вгору і — до себе. В очах потемніло і я ледь не знепритомнів. Вони були добрі фахівці в цьому і, побачивши, що я зараз упаду непритомний, послабили руки, почекали хвилину й відвели до камери. Побули трохи й вийшли.

За ніч на шкірі виступила кров, всі груди і верхня частина живота покрилися синіми й бурими ґулями, все тіло опухло і не можна було поворухнутися. Я кілька днів лежав мов колода. Вони не чіпали мене. Я поволеньки відходив. Десь за тиждень приїхав з Києва прокурор з нагляду за слідством в органах КДБ. Москаль. Прізвище його, здається Дєдков. Представляючи цю високу особу, начальник слідчої тюрми каже:

— Дєдков здійснює нагляд за законністю проведення слідства в органах КДБ та порядок утримання звинувачуваних у слідчих тюрмах. Комуністична партія на XIX з’їзді засудила порушення соціялістичної законности, і ми прагнемо, щоб тепер було все по закону. Отже, можете розповідати товаришу прокурору все, що вважаєте за потрібне.

— За якою статтею вас звинувачують? — Дєдков звертається до мене.

— За статтею 62, — кажу.

— Це до вас приїжджали з так званого “Об’єднання”. Хто приїжджав, як його прізвище? — питає.

— Я таких не знаю, — відмахуюсь.

— І чого ви нас так не любите? — подивився з прищуром.

— А за що вас любити? — знизую плечима.

— То як тут до вас ставляться? — уїдливо поцікавився Дєдков. — Не порушують ваші права?

Я зняв сорочку і показав йому груди, що всі в ґулях і синяках.

“О, ти дивись!” — вигукнув Дєдков. Розмахується і з усієї сили б’є мене кулаком в ложечку. “А це тобі від мене, націоналістична сволота!” — вигукнув, повернувся і пішов. Начальник слідчої тюрми з переможним видом ступив услід за ним. У мене в голові запаморочилося, я поточився, проте устояв на ногах. А коли вийшли і мент зачинив двері моєї камери, я ліг і довго лежав. І від болю, бо він розтовк ще не загоєні рани, і від глибокої образи. Душа палала з ненависти до цих чужинецьких зайд, що приперлися на нашу українську землю і тут над нами знущаються: що робити, що придумати, щоб очистити українську землю від цих жорстоких безбожних москалів? Як помститися їм за трьохсотлітню кривду і за це катування?”

Струс замовк. Не від браку слів, а від браку задовільної відповіді на це кляте запитання.

— Так, пане Павле, — заговорив я, — завдання надзвичайно складне. Проте воно нам під силу. Тут ідеться про цілий новий напрямок боротьби українців проти москалів. На нашому боці правда. Якщо в це повірить більшість наших людей, то завдання може легко виконати. Наше діло — зробити так, щоб більшости навіяти цю віру і перетворити її на переконання. Це наче педагогічна настанова, як у вчителя: навчити чогось учнів свого класу. Тільки ж наш клас вельми великий, а засоби дуже малі. Над цим треба думати. Знаєте, я вірю, що будь-яке грандіозне завдання логічно можна розкласти на велику кількість менших. Кожне з цих завдань легко піддається розв’язанню, а разом з тим воно становить маленький крок вперед — до розв’язання загального великого завдання. Отже, треба небагато чинників: віра в свою правоту, оптимізм, аналітична робота мозку провідної групи людей для розкладування великої проблеми на маленькі, праця з організації простих людей на практичне виконання тих маленьких завдань. Необхідно, щоб ми, мов шашелі, поступово, але невпинно точили дерево російської імперії зсередини, і воно врешті-решт впаде.

Надійшов час вечері. Старшина відчинив годівничку, Павло подав миску баландьору, а старшина до мене каже:

— Вам, як сьогодні прибулому, страва не належить, бо перед етапом вам мали видати сухий пайок. Видали?

— Видали.

— Але якщо в баландьора є куліш, то він вам дасть, — повернувся до баландьора: — Є зайва порція?

— Та знайдеться. Давайте миску, — звернувся до мене баландьор.

Інший баландьор стояв поруч з великим алюмінійовим чайником. Він налив якоїсь бурди, що в тюрмах зветься чаєм.

— Дякую!

— Нізащо! — відповів старшина, зачиняючи годівничку.

— Пане Павле, хочу пригостити вас добрим салом, — з почуттям довіри звернувся я до Струса, — дружина передала перед самим від’їздом зі Львова.

І я витягнув з валізки чималий шмат загорнутого в пергамент свіжого сала.

— Ви не маєте чим різати?

— Ні, не маю.

— Тоді спробуємо моїм способом. Я попросив був дружину і вона мені передала велику білу мильницю з твердої, наче кістка, пластмаси. Я заточив краї і дрібно зазубрив. Сало ріже, як мило, шкуру — також бере, а де попадеться жилаве м’ясо чи жила, то не хоче брати. Отож відріжемо, бо сало добре, без жил.

— У мене є часник. А солі немає? — питає Струс.

— Сіль на самому салі є.

— То й добре.

Ми добре повечеряли і поновили розмову.

Пан Струс був життєрадісний, веселий, багато розповідав про своїх друзів з першого ув’язнення. Він запропонував поспівати й затягнув: