Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

— Так. Хлопці створили підпільні осередки на шахтах, заводах, будівництвах у багатьох зонах. Встановили зв’язки зі старими бандерівцями в Україні. А прецінь у справі не все ясно. Може, тобі Водянюк прояснить.

— Мені Юрків розповідав таке, — сказав я. — Коли створили провід, центром його був Сохацький. До проводу входили керівники підпільних організацій з інших зон. Люди були завзяті і досить енергійні націоналісти. Вони вдихнули такий потужний імпульс, що центр міг нічого не робити, бо керівники організацій в інших зонах самі підшукували людей і творили нові й нові осередки. Витворилася система, що мов живий організм, сама себе множила. Керівництво, зокрема Сохацький, зрозуміло, що провал неминучий і тоді, що більше ланок буде викрито, то більша ймовірність розстрілу, його особисто — скарають в першу чергу. З подальшого розвитку відомо таке: Північний провід (Сохацький, Водинюк та ще троє) ухвалив й розіслав керівникам організацій директиву заморозити діяльність до особливого наказу. Невдовзі членів проводу попереводили в інші зони. З часом декого заарештовували й судили. Абсолютна більшість людей не постраждала. Отже, залишається загадка, в якій можна припускати різні здогади, наприклад, перший: Сохацький перелякався масштабів руху, як наслідок — майбутня страта, делікатно домовився з чекістами на певних умовах організацію без жертв звести нанівець. Другий. Позаяк чекісти не викрили, а до них прийшли з інформацією, то це означає, що вони погано працюють. У них під носом створили велику мережу, а вони не знали, отже, заслуговують на звільнення з посад із суворими доганами. Аби утриматися на посадах, погодилися піти на компроміс: організація припиняє діяльність, але чекісти не вчиняють масових арештів. Нарешті третій: до їхнього управління таборів приїздив спеціяльний підпоручник Берії, який упродовж кількох днів вивчав і керівництво таборів і політв’язнів. Бозна, які були наслідки його роботи. Може, якраз це вплинуло.

— Я чув приблизно такий варіянт розповіді. З Водинюком про це не говорив. Побалакай ти, Левку, з ним.

— Я побалакаю, бо дійсність, може, зовсім не така, як склалася в моїй уяві на підставі розповіді Юрківа.

На жаль, менти не дали мені можливости докладно розпитати у Водинюка про Північний провід ОУН. А далека майбутня моя зустріч з ним, що відбулася через 13 років і в зовсім інших умовах, також не внесла більшої ясности.

* * *

Отже, 1977 рік. Минулого року я закінчив 15-річне ув’язнення, звільнився й поселився в Чернігові. В листопаді 1976 року десять патріотів на чолі з Миколою Руденком утворили Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Група писала документи про порушення прав українців у СРСР та українських національних прав і розсилала їх незалежно від державних кордонів державам-учасницям Гельсінської наради. ЗМІ підхоплювали наші документи й поширювали через радіо “Свобода”, “Голос Америки” та Бі-Бі-Сі совітським громадянам. Діяльність Гельсінської групи стала в центрі світової політики. Про гельсінські групи широко заговорили в Україні і в цілому Совітському Союзі. Інтерес до нас постійно зростав. На мене посилювався тиск з боку міліції по лінії офіційного адміністративного нагляду, а з боку КДБ — безупинне слідкування, підслухування, контроль за листуванням. Аби обійти чернігівську пошту, я заготовляв листи і передавав їх через інших людей до Києва для передачі або відправки адресатам.

Приїхав з Бердичева Водинюк. Я настільки був зайнятий діяльністю групи й поточною політично-просвітянською роботою, що не розпитував Водинюка про Північний провід ОУН. Мені важливіше було відчути його настрій, і десь в глибині душі я леліяв надію на приєднання його до Гельсінської групи. Він розумів значення групи як однієї з чергових груп у низці попередніх і, можливо, наступних. На мої обґрунтування особливостей групи та справді історичного її значення в післявоєнній історії боротьби за незалежність він відповів у тому дусі, що, либонь, учасники кожної підпільної групи свою називають історичною. Одначе нашу діяльність вважав дуже корисною. І власне проблему своєї співпраці з групою чи навіть членства в ній залишав відкритою на майбутнє. Перенесення співпраці на майбутнє мене аж ніяк не задовольняло, але мусив тамувати незадоволення, бо ж нічого не міг вдіяти. Прощалися ми в нормальному настрої. Я дав йому шість ділових листів доволі спокійного змісту і сказав, щоб він один з них передав пані Оксані Меш-ко. Коли її не буде, просив кинути до хати через кватирку. Решту листів мав кинути не в одну поштову скриньку, а в кілька, в жодному разі не кидати їх у районі 32-ої філії зв’язку, бо там живуть письменники і всю їхню кореспонденцію контролює КДБ.

Коли мене заарештували, усі листи цієї партії виявилися у руках КДБ. На конвертах стояли штемпелі 32-ої філії зв’язку. Чому?