Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

У гурті звучали розрізнені фрази. Для негайного нападу їм не вистачало узгодженої волі, а сам ініціятор не відважувався кинутися в бійку. Тим часом зайшов старшина й оголосив:

— Хто не хоче йти до лазні, може не йти. Ступіть сюди.

На цю пропозицію пристало кілька осіб. Я перед виїздом зі Львова мився і також ступив до цього гурту. Коли я виходив, услід залунало:

— Яка хаванина відпливла, напевно, два пуди сала!

— Ні, там кілограмів з десять ковбаси! — кинув інший.

Старшина, почувши ці слова, поглянув на валізку і запитально глянув у очі.

— Тут, — тихо відповів я, — майже самі книжки.

— Ви політичний? — запитує.

— Так.

— Вас посадять у камеру до політичних. Тут якраз є такі. Це в іншому корпусі. А поки що доведеться ось тут зачекати!

І він замкнув мене в одиночному боксі.

“Цікаво, що то за зона буде, в яку мене привезуть? — думалося мені. — Велика вона чи мала? Скільки людей там? Що за люди? Ще на Львівщині казали, що в концтаборах сидить двадцять тисяч українських повстанців. Чи правда? І де вони сидять? Напевно ж, у різних місцях? Може, вони зустрічатимуть мене? Як я маю прийти до них? Напевно, треба буде виголосити промову? Яка має бути ця промова: довга, коротка? У кожному разі оптимістична. Люди довго вже з України, тож слід передати від неї вітання. Наскільки я знаю історію нашої козацької минувшини, коли козак прибував до козацького гурту, він звертався до них так: “Чолом вам, шановне товариство! Чолом вам, панове козаки! Чолом вам, славне лицарство козацьке! Шановні старшини і пани-браття козаки!” Мені подобаються такі звертання. Отже, почну:

“Чолом вам, борці за волю України! Ви далеко від рідного краю, та слава про вас усюди лунає.”

Агов! Як довго я тут сиджу! Може, вони забули про мене? Що робити?

І я став стукати кулаком у двері. Звук якийсь глухий. Навряд чи його далеко чути. І я почав гепати носаком черевика. Хвилин за двадцять почули. Підійшов якийсь наглядач.

— Ви чого стукаєте?

— Що забули про мене, чи що? Закрили тут і не виводите?

— Не забули. Вас тут багато. Не встигаєш розфасовувати по мастях. Ви хто?

— Політичний. Лук’яненко. Ведіть уже звідси!

— Зараз скажу старшому. Потерпіть трохи.

— Та скільки ж терпіти?!

— Вже йду.

Він пішов. Ще довго було чути човгання підошов різних людей. Мабуть, проходили і в’язні, і наглядачі. Нарешті якийсь сержант відчинив бокс, спитав прізвище і вивів мене на подвір’я. Проминули два корпуси, зайшли у третій, піднялися на четвертий поверх.

Назустріч нам ішов коридорний старшина — наглядач.

— Це Лук’яненко? — запитує він сержанта.

— Так.

— Його трусили?

— Ні.

Старшина вказав мені на лавку біля стіни:

— Показуйте речі й роздягайтесь! Гостре щось, колюче, різальне є? Гроші, коштовності?

— Нічого забороненого немає.

2. Поневіряння Павла Струса

Старшина витягнув одяг з торби, швидко переклав з місця на місце, розкрив валізку, торкнув одну, другу річ, провів рукою по моїй спині і наказав складатися. Я так-сяк позапихав усе збіжжя назад.

— Валізку і торбу поставте отам, біля отієї камери, — показав на двері. Ходімте, візьмете матрац, подушку, ковдру та миску, горнятко й ложку, — скомандував він.

У господарчій камері пострижений в’язень з блідим, як папір, лицем у чорному препоганому одязі видав мені згадані речі і наказав розписатися за них. Я розписався, взяв усе в оберемок, і ми пішли назад до камери.

Відчинивши двері, старшина жартівливо звернувся до її пожильця:

— Ну що, політик, приймеш поповнення?

— Прийму! Прийму! — загукав пожилець. — Заходьте! Хоча гріх запрошувати до тюремної камери, проте ви ж однаково уже в тюрмі!

Старшина поволі замикав двері.

— Моє ім’я Струс Павло.

— Я — Левко Лук’яненко.

Потиснули спочатку руки. Потім обнялися.

— Ну й меблі ж тут! — показав я на ліжко й куб для сидіння.

Що то є індустріяльне місто Харків: замість дерев’яних нар на чотирьох товстих стальних пластинах, які вмуровувалися в асфальтну підлогу камери, був приварений електрозваркою в довжину людини суцільний широкий лист сталі завтовшки 10–11 мм. Навіщо така товщина?

З одного кінця листа — вигнутий на міцному пресі підголівник, так щоб на нього можна було покласти тонку ватяну подушку. Лист слизький, і подушка постійно сповзає. Щоб голова не опинилася на голому залізі, доводилося зсуватися з цього підвищення нижче. Тоді листа не вистачало під ногами, і вони звисали. Випростатися як слід теж неможливо, зі звислими ногами не заснеш. Виходило, що конструкція немовби навмисно так зроблена, щоб людину скорочувати — як прокрустове ложе. Квадратний ящик для сидіння був зварений з того ж товстющого заліза і вмурований в асфальт.

— Ви давно в камері? — звернувся до Струса.

— Ні. П’ять днів. Я з Тернопільської области, — почав він, — із села Дичків. Це зовсім недалеко від Тернополя. Нас судили двох. Мені дали 10 років, а моєму колезі 4 роки. Судити було майже ні за що, але позаяк я вже один раз сидів, то мені й дали 10 років.

А ви не з тієї Львівської групи адвокатів, про яку ще в січні просочилися чутки на Тернопільщину?

— Напевно з тієї.

Ми роззнайомилися, і Павло Струс повідав мені свою історію. Заарештували його в грудні 1960 року. Слідчим потрапив до рук старий записник з попереднього ув’язнення. У ньому було чимало зашифрованих прізвищ. Записник був схований давно, і Павло його не витягував. Не було потреби. Навіть коли приїхали з підпільної організації “Об’єднання” Ярослава Гасюка, у записникові не виникло потреби, він залишався на старому місці. Коли чекісти запідозрили, що він пов’язаний з “Об’єднанням”, то заарештували його, випадково й натрапили на записник. Знайти ниточку, що пов’язувала б його з “Об’єднанням”, їм не вдавалося, а в руках — підозрілий записник, ось вони й взялися за нього, як за доказ. Струс зізнався, що справді щось шифрував, але було то вельми давно, то ж він все забув. До того ж, це не була шифрована система, а просто — кільканадцять власних умовних позначок. Вони не вірили і все допитувались. Він їм повторював одне й те ж: “Не знаю, як розшифрувати, забув”.

— Якось до житлової камери, — розповідає Струс, — прийшов слідчий з двома ментами (мент — це на в’язенському жаргоні —