Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як ви можете так казати? Таж концтабір — це пекло!
— Якщо з цього пекла люди повертаються додому, до села, до праці, то значить людське тіло спроможне його витримати. Отже, й ваше тіло витримає. Головне — не падати духом і не навіювати собі всякі жахи.
— Ні, ви нічого не розумієте! Та ж там не буде ні вареників, ні сметани! А як моя Одарка їх готує — о Боже! (І що вона тепер дома там робить?) І кожен в зоні тебе може штовхнути! Люшнею побоїться, але загвіздкою в бік штуркне — ну й капосні ж є люди!
— Слухайте, П’ятниця, яку ви маєте вагу?
— Дев’яносто п’ять кілограмів.
— Скільки людей, що бували з вами в слідчому ізоляторі важчі за вас?
— Не зустрічав таких. Але вони, звичайно, є.
— Так кого ви боїтеся: тих, що є десь там бозна-де, чи легших від себе?
— І тих, і тих. Перших, боюся тому, що їх багато; других — тому що я ж їх можу зустрінути.
— Ви маєте батька й матір?
— Батько згинув рано. Мене виховувала матір, — сумно сказав П’ятниця.
— Бачу. Вона навчила вас плакати. Жінка часом сльозами проб’є більше, ніж чоловік твердим голосом, але ж ви у штанях, а не в спідниці, і того ваша легкість до сліз — гидотна нікчемність. Вам би у спідниці родитися!
У Ніжині П’ятницю вивели з камери і передали місцевій міліції. Я полегшено зітхнув. Невже може бути такий екземпляр з козацького роду? Та ні, він не з козацького роду. Він з роду гречкосіїв, причому гірший варіянт? Де воля? Де гордість? Де відчуття власної ваги?
На Холодній горі Харкова
1. З “воронка” — мерщій у відчинені двері тюрми
Привезли до Харкова на Холодну гору. Холодною горою називається величезна пересильна в’язниця. Казали, що в ній вміщується п’ять тисяч в’язнів! Виявляється, в’язниця — це не один будинок із заґратованими вікнами, це доволі велика територія з багатьма корпусами та допоміжними будинками (лазня, пральня, майстерні тощо). Вся територія обгороджена високим цегляним муром, що обнесений вгорі колючим дротом. В’язниця, мабуть, справді на горі — останню частину дороги від потягу до в’язниці “воронок” їхав з малою швидкістю за напруженого реву рушія. Нарешті зупинився біля відчинених дверей якогось корпусу.
Варта стала побіч, і старшина наказав:
— Виходь! Швидко! Бігом!
Всі вилазили з “воронка” зі своїми речами і мерщій — у відчинені двері тюрми. Старшина, тримаючи в руках список в’язнів, рахував: “Один, два, три…” У коридорі всіх шикували в шеренгу. Сержант тримав у руках великий стос папок з виконавчими провадженнями. Старшина брав по одній і з наклеєного зверху супровідного етапного формуляра зачитував прізвища й ініціяли. В’язень називав статті Кримінального кодексу, за якими його судили, і термін ув’язнення. Якщо це відповідало написаному у формулярі, він переходив до другої шеренги в’язнів, яких уже було прийнято до тюрми.
Дійшла черга до мене. Старшина зачитав формуляра і звернувся до мене:
— Стаття 56, це — зрада. Як же ви зрадили? У війні перейшов до німців… так наче ж тоді ще був молодий для цього?
— Мене судили за те, що я хотів відокремити Україну від Совітського Союзу і створити незалежну українську державу. Конституція Союзу дає Україні право самій вирішувати, чи бути в Союзі чи вийти з Союзу. Я думаю, що український народ не дурніший за інші народи і зміг би сам собою порядкувати. Ми можемо обійтися й без Москви.
Старшина, зрозумівши, що моя відповідь перетворюється на лекцію, обірвав:
— Досить! Ясно! Переходьте до тої шеренги!
Із гурту хтось промовив:
— Фашист!
— Та який фашист — націоналіст! — зауважив інший.
— А чого аж 15 років? — обізвався один до мене.
— Годі балачок! — рявкнув старшина.
Перевірка закінчилася. Підійшов офіцер зі старшим сержантом і звернувся до старшини:
— Прийняли? Все гаразд?
— Так, все гаразд! — відрапортував той.
— Тоді бери їх і веди до лазні. Там люди є, — звернувся офіцер до старшого сержанта. — То частину заведи, а решта хай почекає в сусідньому боксі. А ти, старшино, іди приймай новий етап.
Старший сержант скомандував іти за ним. Привів до великого приміщення перед лазнею, замкнув усіх і сам кудись пішов. У приміщенні двоє вікон, але через брудні матові шибки й густі ґрати світла потрапляло до неї мало. Асфальтна підлога — мокра, брудна й слизька. Я не став класти рюкзак, а важку валізку поставив долі, знайшовши сухішу місцину. У приміщенні — душ двадцять.
— Чи довго нам тут чекати? — питає один.
— Мабуть, довго. Попередній етап щойно завели.
— У лазні, кажуть, холодно, вода ледь тепла.
— Ти звідки знаєш?
— Казали ті, що їх перед нами проводили он у ті двері.
— Хтось казав, що митися можна.
— А як ти думаєш, — кивнув у бік моєї чорної валізки один із в’язнів, — що там є?
— Думаю, там добра хаванина.
Хаваниною вони називали харчі.
— Може, ми поділимося? — питає його.
Загальний гамір ущух. Всі звернули погляди на мою валізку й на мене.
— Давайте роздягнемо фашиста! — хтось із гурту.
— Та який він фашист?! Націоналіст!
— Це ще гірше! — гукнув інший. — Давай самі розкриємо. А ну, мужик, розкривай валізку! Я вже давно не їв доброго сала. Поласуємо. Братва, у нього 15 років. Це крупний калібр. Ваговик.
— Ми шануємо крупний калібр! — додав інший.
“Якщо показати їм свою слабкість, — подумав я, — то передадуть з тюрми в тюрму і сядуть на шию на весь строк. Тому не піддамся, хай би навіть убили! — і стиснувся весь у пружину. Тим часом зауважив: — Добре, що не всі проти мене. Вони не заодно. Це вже краще”.
— Та він тільки з дому. Ще не висрав вареники. Новачкам заведено ділитися зі старими зеками.
— Мужичок, — звернувся вже прямо до мене той, що почав цю розмову, — поділись хаваниною.
Я, люто просвердлюючи його своїм поглядом, процідив:
— Ця пожива не по твоїх зубах!
Досі стояв десь півметра від стіни. Тепер відступив спиною до самої стіни, щоб захистити себе від нападу ззаду
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
