Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

Міхновського викликав жвавий інтерес у середовищі української інтелігенції. Його добре ілюструють листи Миколи Міхновського до Бориса Грінченка та Івана Франка, опубліковані у 1994 р. Сергієм Квітом[141]. З листів Міхновського відомо, що свою згоду на участь у проекті дали «В. Б. А.» (очевидно, В. Б. Антонович), який зголосився написати «Нарис антропологічний» (Глава ІІ), а також «профес. Я...» (мабуть, відомий економіст проф. М. Й. Яснопольський), що погодився написати главу «Фінанси»[142]. До Миколи Міхновського надходили листи з пропозиціями щодо участі у проекті та вдосконалення плану. Зокрема, в одному з листів із Галичини пропонувалося відмовитися від терміна «русини» і вживати поняття «українці»[143].

З проханням написати «ІХ гл. того видання під назвою “Національний рух”» звернувся Міхновський до Івана Франка. Переконуючи його взятися за цю роботу, Микола писав йому у листі від 9 січня 1899 р.: «Я Вірю і знаю, що ніхто краще за Вас не напише сиєї глави, бо тільки автор “Ботокудів”, “З кінцем року” та “Ти, брате, любиш Русь” зуміє показати світлі й темні сторони нашого життя і сказати, що “не пора москалеві й ляхові служить” [-] одно слово, дати таке освітлення нашому руху, яке видавці бажають бачити, а видавці — Ваші ученики й шанувателі»[144]. Мабуть, видавати цю книгу Микола Міхновський планував у видавництві «Вік», організованому у 1898 р. молодими українськими діячами О. Лотоцьким, С. Єфремовим, Ф. Матушев-ським, В. Дурдуківським та ін. Міхновський у листі декілька разів пробує переконати Івана Франка «прийняти на себе ІХ главу, коли Ви поділяєте нашу думку, що така енциклопедія потрібна»[145].

До виконання проекту Микола Міхновський пробував залучити і Бориса Грінченка, до якого він ставився з великою повагою ще з початку 90-х років, коли відбувалася знаменита дискусія Грінченка з Драгомановим про українську справу «... Дозволяю собі звернутись до Вас особисто, — пише Міхнов-ський до Грінченка, — узяти на себе працю написати ХІІ главу “Низша на-родня освіта”. Ви — спеціаліст в сьому питанню і напишете саме з того погляду, на сю річ, який мені так симпатичний». Міхновський навіть дає план цієї глави, що передбачав, окрім усього іншого, характеристику стану освіти в Галичині, Буковині й Карпатській Україні. При цьому, щоб не образити Грінченка, Міхновський застеріг: «Подав я її тільки на те, щоб виявити свою ідею — єдність інтересів цілого народу»[146]. Борис Грінченко відмовився від участі у проекті, мотивуючи своєю зайнятістю на літературній роботі, але Міхновський в черговому листі знову й знову прагне переконати його змінити своє попереднє рішення: «.Хіба то моя особиста справа. Адже все, що ви робите, як і те, що ми маємо робити, усе те наше»[147].

Про підготовку енциклопедії добре знав і Михайло Грушевський. Про це свідчить, зокрема, лист Мирона Кордуби — галицького історика, етнографа і мовознавця до свого вчителя М. Грушевського, який на той час працював у Львові: «Нині, — пише М. Кордуба, — є зазив Міхновського до видання руської sui generis енциклопедії. Чи знаєте Ви цього добродія, чи до діла сего забралися хороші сили і чи є вигляд на успіх? Коли є, то мені хотілось би взяти в тім участь і написати новійшу історію Галичини»[148].

Серед можливих спільників Міхновського у справі видання книги Сергій Квіт називає також Осипа Маковея, галицького письменника, із яким Микола підтримував дружні зв’язки[149].

Однак нам залишається невідомим, що порадив М. Грушевський М. Кор-дубі, яким було остаточне рішення Грінченка і Кордуби щодо участі у проекті. Не знайдені також матеріали, чи погодився писати для енциклопедії Іван Франко. Микола Міхновський скаржився Борису Грінченку, що «справа просувається “ по-хахлацки”, ... гірше, ніж хотілось би, та в тім не наша вина». При цьому, він зазначав, що «за кордоном наче простійші люди, бо тутейші навіть на мої запросини листами не схотіли (чи повірите) відповідати»[150]. Узагалі, не до кінця ясно, чому проект Миколи Міхновського, незважаючи на велику організаторську роботу ініціатора і надзвичайно продуктивний характер самої ідеї, не був реалізований. На наш погляд, на заваді став комплекс причин, серед яких головною виявився раптовий переїзд у 1899 р. Миколи Міхновського з Києва до Харкова.

В цілому, ідея проекту Міхновського «Русини з початком ХХ ст.» органічно вписувалася у «молодоукраїнський рух», логічно відповідаючи його історичному покликанню, яке полягало в обгрунтуванні необхідності формування модерної української нації і конкретній участі національної еліти у реалізації цього завдання. Це була завдання великої історичної ваги. Ураховуючи досвід інших європейських країн, які у свій час пережили «молодий» національний рух як засіб виходу з національної залежності, культурної вторинності й провінціалізму, можна говорити , що форма подібної інтенсифікації національного розвитку становить явище загальноєвропейського типу[151].

Але, на відміну від європейських аналогів, «Молода Україна» не була оформлена організаційно і не висунула свого загальнонаціонального політичного лідера, здатного надати цьому руху чітких організаційних форм. Не мав цей рух і чіткої політичної програми, ясного бачення майбутнього України. Однак поліція, яка була обізнана з історією визвольних рухів народів Європи, з тривогою чекала появи українських феніїв і карбонаріїв, місцевих Джузеппе Г арібальді.

Але що ж, усе-таки, було насправді? Чому поліція на всіх рівнях декілька років підряд уперто характеризувала «Молоду Україну» саме як організацію («таємне товариство») з антиурядовими, сепаратистськими намірами, зокрема, прагненням добитися автономії України? А в одному аналітичному документі департаменту поліції МВС, адресованому генерал-губернатору київському, подільському і волинському, навіть зазначається, що «Молода Україна» поставила перед собою мету «відновлення політичної незалежності Малоросії шляхом відокремлення від Російської держави»[152].

Яке місце у цих процесах належало Миколі Міхновському?

У доносах інформатора Київського губернського жандармського управління, який декілька років досить детально інформував начальника КГЖУ генерала Новицького про діяльність Старої київської громади (в інтерпретації агента — «Молодої України»), постійно зустрічається прізвище Миколи Міхновського. Так, у документах за 1896 р. на підставі цих доносів жандармський чиновник робить висновок, що Микола Міхновський тісно зв’язаний з товариством «Молода Україна». Як активний член і зв’язковий цього товариства, у грудні 1897 р. він їздив до Львова, де, за свідченням поліції, установив «близькі відносини з галицькими представниками українофільської партії, ... закупив значну кількість заборонених видань малоросійською мовою, у тому числі твори Драгоманова та Франка, з якими повернувся до Росії»[153]. Інформація про «таємне товариство» систематично надсилалася у столицю, в особливий відділ департаменту поліції. У фонді особливого відділу за 1898 р. збереглася спеціальна довідка про присяжного повіреного з