Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

Києва Миколу Міхновського, який за завданням «Молодої України» відвідав Львів, зустрічався там з Михайлом Грушевським і привіз із Галичини заборонену в Росії літературу[154]. Можливо, йдеться про одну й ту ж поїздку, хоча у петербурзькому документі з’явилася конкретна особа, з якою мав зустріч Міхновський і про яку не згадувалося у київському — історик і політичний діяч Михайло Грушевський, що з 1894 р. працював у Львівському університеті.

Про зміст розмов Миколи Міхновського з Михайлом Грушевським у жандармських документах, як і у споминах М. С. Грушевського, датованих 1924 р., не говориться нічого. Але є підстави припустити, що теми могли бути найрізноманітнішими. На таку думку наштовхують два листи Миколи Міхновського до Михайла Грушевського від 6 березня і 10 вересня 1897 р., що зберігаються у фонді Грушевських у ЦДІА України (м. Київ). У першому листі йдеться про умови пересилання поштою друкованої продукції, а у другому Микола Міхновський просить Михайла Грушевського порекомендувати керівництву Львівського університету свого товариша-наддніпрянця на вакантну посаду завідувача однією з правничих кафедр[155]. Ці листи свідчать, що, принаймні у другій половині 90-х рр. Грушевський був досить доступним для спілкування з Міхновським і що стосунки між ними були досить тісні. Однак, при всьому цьому, можна з більшою чи меншою мірою впевненості стверджувати, що співбесідники не знаходили спільної мови у головному для Міхновського політичному питанні — про майбутній статус України. Після свого прибуття до Львова у 1894 р. Михайло Грушевський чинив опір виходу книжки галицького радикала Юліана Бачинського «Україна іггейеПа», який був прихильником незалежності України і проводив у цій книзі самостійницьку лінію[156]. Важко припустити, що після цього він порозумівся з Міхновським у цьому питанні. Грушевський тоді був переконаним федералістом і питання про самостійницьку перспективу України вважав абсурдним. Він навіть запропонував своєму учневі Мирону Кордубі написати для «Записок НТШ» рецензію на книжку Ю. Бачинського. Характерно, що учень висловив сумнів у необхідності друкування рецензії на цю книжку у виданні НТШ[157].

Важко погодитися також із тим, що у Львові Микола Міхновський зустрічався лише з Грушевським. Цілком можливо, що там він мав зустрічі і з іншими українськими діячами краю, адже у вищенаведеному тексті жандармського документа вказується на близькі відносини Міхновського не з однією особою, а з «галицькими представниками українофільської партії».

Вище говорилося про відвідини у серпні 1901 р. Миколою Міхновським у товаристві з Іваном Франком та іншими відомими діячами краю Лесі Українки в Карпатах. З дуже високою мірою ймовірності можна припустити, що то була не перша зустріч Міхновського з Іваном Франком. У всякому разі, у цитованому вище листі від 9 січня 1899 р. Микола Міхновський звертається до Івана Франка як до свого доброго знайомого[158]. Цей лист — один з 5 листів Міхновського до Франка, знайдених і опублікованих у 1994 р. Сергієм Квітом. Характерно, що три з п’яти листів датуються київським періодом життя Міхновського. Про досить тісні, за словами Сергія Квіта, навіть «приватні стосунки» Міхновського і Франка свідчить візитна картка, яку мав вручити Івану Яковичу Віталій Боровик.

Текст картки відтворений нижче[159].

Р.П. Д-ій Іван Франко

Д-ій Виталь Боровик бажає з Вами познайомитись.

Кастелівка Улиця Крижова ч* 12

(зв)

Микола Міхновський

Nikolas Mikhnovsky Помічник адвоката присяжного

Мабуть, немає підстав сумніватися у тому, що Віталія Боровика, одного із засновників «Братства тарасівців», якого Іван Франко міг знати лише за розповідямя, він міг прийняти лише за рекомендацією людини, яку дуже добре знав і якій довіряв. Цією людиною був Микола Міхновський.

Цілком можливо також, що серед тих, з ким зустрічався Микола Міхнов-ський у Галичині, був і Юліан Бачинський та інші галицькі самостійники. У всякому разі, підстав для зустрічі з ним було не менше, ніж із Михайлом Грушевським. Але це лише гіпотеза. Достеменно відомо, що до Львова (як, до речі, і до Чернівців) Міхновський приїжджав неодноразово і з радістю, а спілкувався він не лише з політиками, а й письменниками, діячами української культури.

Щільну завісу над цими контактами відкривають три листи Миколи Міхновського до Осипа Маковея, який у 1895-1897 рр. був редактором чернівецької «Буковини». Листи датовані 1897-1898 рр.[160]. Їх опублікував у 1937 р. галицький письменник і громадський діяч Франц Коковський у львівському часописі «Назустріч», а Сергій Квіт подав у 1994 р. їх передрук[161]. У першому листі, відісланому з Києва 15 грудня 1897 р., Микола Міхновський писав: «.. .Я з роскішним усміхом споминаю чудовий Львів і любих русинів, що так ласкаво, так щиро вітали мене у Львові. Між ними Ви. Ті спомини лишаться мені на ціле життя». У цьому ж таки листі Міхновський просить О. Маковея передати Михайлу Павлику у Львів, що справа, яка стосується Павлика, «на днях закінчиться ... у той, чи інший бік — тепер уже йдуть підготовляючі роботи (бо навіть у таких справах доводиться політикувати)». Нам невідомо, про яку справу йшлося. Важливий сам тон листа, який характеризує відносини між Міхновським та Маковеєм і Павликом — досить теплі й щирі.

Ці відносини передбачали тривалі розмови і дискусії, в яких співрозмовники не могли обійти надзвичайно популярне тоді в громадсько-політичних колах Г аличини й Наддніпрянщини питання про майбутнє України. Зокрема, Михайло Павлик, який свого часу разом з Іваном Франком був засновником Української радикальної партії, у ці роки переживав складний процес переходу на самостійницькі позиції, а Микола Міхновський шукав у Галичині додаткових підстав для утвердження на цих позиціях. Обох цікавило питання про ставлення до російських соціалістів. Здається, тут не було розбіжностей. Павлик ще у 1886 р. у листі до Драгоманова передрікав: «Я пев-нісінький, що в Росії скінчиться на тім, що “російські революціонери” стануть стовпами реакції status quo на другий день після революції»[162].

У другому листі Міхновський дякує Маковею, що той турбується про пересилку йому часопису «Буковина»