Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

захитались, а шашіль, що без упину точить кожну найменшу балку, лякає, що незабаром впаде ціла будівля»[129]. Але без власної організації тарасівці не залишалися ще декілька років. Сергій Наумов схиляється до думки, що «Братство тарасівців» припинило свою діяльність лише у 1898 р.[130].

Однак у діяльності в «Братстві тарасівців» самого Міхновського до 1898 р. джерела ніякої кризи не фіксують. Правда, це лише наше припущення. Для остаточного висновку не вистачає конкретних фактів. Робота «Братства тарасівців» мала добре законспірований характер. За винятком харківського провалу 1893 р. їм удавалося уникати арештів. Та оборотною стороною цього явища стала майже повна відсутність документів про Миколу Міхнов-ського як члена «Братства тарасівців» у фондах жандармських управлінь. Зате у цих фондах збереглися матеріали про його участь в інших течіях і організаціях, які існували в Наддніпрянщині у другій половині 90-х років і які постійно попадали у поле зору поліції. За даними її агентів, одна з таких організацій — загальноукраїнське «таємне товариство» «Молода Україна» — існувало з весни 1896 р. з центром у Києві. Поліція нарахувала аж 458 членів «товариства», яке, згідно з її даними, мало свої відділення в 22 містах. Прилуцьке відділення називалося одним з найбільших, а Микола Міхновський і Володимир Шемет характеризувалися як зв’язкові і експедитори вантажів з забороненою літературою з закордону, тобто, з Галичини[131]. Знайомлячись з персональним складом того, що поліція називала товариством «Молода Україна», дослідники зі здивуванням виявили, що ніякої нової організації в цей час не виникло, а «таємне товариство» — це не що інше, як конгломерат старих українських громад, які, як і раніше, діяли у різних містах України. Так, перелічуючи, наприклад, імена членів київського відділення «Молодої України», поліція називає все тих же членів Старої громади[132]. У будь-якому випадку, немає жодного свідчення учасників українського руху (як членів громад, так і не пов’язаних з ними організаційно чи ідейно) про їхню участь у таємному товаристві, яке мало назву «Молода Україна».

Що ж стосується назви неіснуючої організації, то його «підказали» поліції самі українці. Українське національно-культурне піднесення, що відбувалося по обидва боки Збруча, наддніпрянський публіцист Трохим Зіньківський у 1896 р. охарактеризував поняттям «Молода Україна»[133]. Ця самоназва, підхоплена й розвинута у працях І. Франка, М. Шаповала (Сріблянського), О. Косач (Пчілки) та інших авторів, підкреслювала ідейно-політичну близькість української генерації 90-х років ХІХ ст. з національно-визвольними рухами Європи («Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Бельгія», «Молода Польща» тощо).

Хронологічно національно-культурний рух «Молода Україна» дослідники датують двома останніми десятиліттями ХІХ ст., хоча свою історичну назву він отримав лише у другій половині 90-х рр. Тамара Гундорова, аналізуючи явище «Молодої України», зазначає, що саме наприкінці ХІХ ст. «мо-лодоукраїнство» поширилося на усі важливі сфери суспільного життя — літературно-художню творчість, культуру і освіту, проникло у політику й оформилося як певна цілісність[134].

У контексті «Молодої України» (і як один із найважливіших її наслідків) відбувалася кристалізація національної самосвідомості української еліти. Інтелектуальна верхівка відверто, інколи навіть із викликом, певним епатажем стала демонструвати свою самоідентифікацію з Україною, українською нацією як цілком осібною етноісторичною спільнотою. Це яскраво проявилося не лише у поведінці її окремих представників (згадаймо хоча б Лесине самовизначення — Українка), але й у «Professwn de foi молодих українців» та тих документах, що у другій половині 90-х рр. були складені на його основі. «Наука і життя Вкраїнського народу доводить нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, як і кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці і поступу»[135], — ці слова «Profession de foi» яскраво віддзеркалюють не лише погляди тарасівців, а й «молодоукраїнську» ідеологію у цілому.

Але ці переконання невеликої групки українських інтелектуалів слід ще було прищепити цілій нації. І нова генерація національної інтелігенції напружено шукала (і пропонувала!) шляхи перетворення величезної етнічної маси українського населення у те, що Іван Франко називав «суцільним культурним організмом, здібним до самостійного культурного й політичного життя» і спроможним увійти на рівних правах з іншими у коло цивілізованих європейських народів. Кожен робив це по-своєму. Леся Українка й Михайло Коцюбинський «європеїзували» українську літературу і, за влучною оцінкою І. Крип’якевича і Д. Дорошенка, «поглибили й поширили самочут-тя повновартости українця, як громадянина світа»[136]. Михайло Драгоманов був українським політичним мислителем європейського масштабу. Він увів українців у коло сучасних йому політичних і соціологічних вчень і прагнув ввести майбутнє України у європейський і світовий контекст. Микола Лисенко став для українців тим, ким були для росіян Глінка, для поляків Шопен, для чехів Сметана, для норвежців Ґріґ — творцем національного напрямку у музиці[137]. Самого Івана Франка американський дослідник Клеренс Манінґ узагалі назвав «скульптором» новітньої української нації. Михайло Грушев-ський заклав основи сучасної української історіографії і зробив те, без чого неможливе націотворення — обґрунтував «український міф» на мові тодішньої науки[138]. Борис Грінченко відредагував 4-томний «Словарь української мови», визнаний класичним. Мету своєї діяльності в культурній сфері він бачив у тому, щоб «виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена нація». Саме ці видатні особистості були найяскравішим утіленням «Молодої України». Усіх їх, за винятком емігранта М. Драгоманова, Микола Міхновський знав особисто й у 90-ті рр. за різних обставин із ними тісно співпрацював. За цими видатними подвижниками стояли десятки і сотні їх послідовників і учнів.

Мабуть, під впливом загального піднесення Міхновський задумав досить амбітний проект: книгу під робочою назвою «Русини з початком ХХ століття» — своєрідну енциклопедію, покликану дати огляд українського життя, географії, історії та етнографії України, її економічного, політичного та культурного становища. Ця книга могла стати в один ряд з іншими видатними досягненнями української культури того часу. У листі Б. Грінченку він писав з цього приводу: «Я надумався у купі з прихильними до сеї думки людьми з початком ХХ віку видати книгу, яка б була свідотством існування нашої нації і в 20 главах дала історію культури нашого народу»[139]. Разом з тим, Міхнов-ський переслідував ще одну мету — сприяти консолідації молодшої генерації українських патріотів або, як він писав, створити «достойний пам’ятник того, що дивлячись на раз-у-раз виявлювану усобицю між старими, зросла й зміцніла солідарність молодого покоління»[140]. Книгу планувалося видати російською мовою у Петербурзі й українською в Галичині. Микола Міхнов-ський оголосив у буковинській пресі (у газетах «Буковина» і «Руслан») про цей проект, опублікував його план і закликав спеціалістів Наддніпрянщини і Західної України до співпраці.

Проект Миколи