Ліана Меко - Мала, Ліана Меко

- А я там нащо? - Плеснула густими віями і заморгала швидше, чи то розгублено, чи то збентежено. Я усміхнувся.

- Я з протезом погано управляюся. - Я підняв біонічну руку, спробував порухати пальцями, але вдалося поворухнути лише середнім.

- А я водити не вмію. - Перелякано відгукнулася дівчина.

- Та тобі й не потрібно. Я поведу. А ти контролювати будеш, допоможеш, коли що.

Дівчина знову моргнула, мотнула головою, ніби все одно нічого не розуміла.

- А скільки ви з протезом уже ходите? - Запитала через кілька хвилин.

- Три місяці.

Брови дівчини злетіли вгору.

- І ви за три місяці не навчилися з ним управлятися? - Її здивовано-засуджувальний погляд влетів у мене, як спис, усмішка моя одразу ж сповзла з обличчя. - Та як це взагалі можливо? - Обурилася мала. - Ви що на заняття не ходили? Та люди через місяць уже голку в нитку вставляють!

Ух ти ж. Тільки подивіться, яка обізнаність. А скільки докору в очах, скільки пристрасті. Та тільки не весело тепер зовсім. Посміхатися більше не хочеться, слова її розпеченим клеймом лягають на свідомість.

- Вам реабілітація показана! Заняття і...

- А тобі не здається, що це не твоє діло? - Голос мій, небезпечно м'який, дзвенить напругою. Кулаки, що дивно - обидва кулаки, синхронно стискаються. Неприємна злість піднімається, повзе вгору по хребту, поколює в м'язах.

Ні, ну ви подивіться, яке нахабство! Ця заноза мала всюди свій ніс суне? Та хто її виховував узагалі? Неврівноважена, нетактовна, норовлива! Та як вона взагалі зі мною розмовляє?

Я відчував, як натягуються жили, напружуються м'язи плечей. Звичайна біологічна реакція. Помітна, очевидна. Будь-яка нормальна людина, побачивши настільки явну загрозу, що виходить від сильнішого опонента, щонайменше заткнеться. А дівчині хоч би що: не помічає моєї агресії, не надає значення загрозливому вигляду. 

- Ну ви серйозно? Люди роками протези чекають, по кабінетах бігають, дотації випрошують, кожну копійку збирають... А вам усе дали... бери тільки та розробляй, а ви...

Гучний гуркіт змусив дівчину підстрибнути на місці й заткнутися. Це моя біонічна рука ледь не проломила стільницю. Я психанув. І дуже даремно - собі ж гірше зробив: від надто гучного звуку мене майже в повітря підкинуло. 

Біль прошив до самого хребта, пірнув у череп, затопив чорнотою, скрутив так, що я насилу втримався на ногах.

Він завжди такий. До нього не підготуєшся. І ніколи не знаєш, коли прийде. Він влітає в мене, як стріла, як куля. Сліпить миттєво. І біль цей такий страшний - він немов іде не з мого тіла, а навпаки - в мене. Накриває задушливим ковпаком, у якому миттєвим, коротким спалахом запалюється і згорає все повітря. Хочеться зігнутися, обхопити руками голову і завити. Що я і зробив. Напевно. Крику свого не почув - у вухах зашуміло так, що іскри з очей посипалися, але те, що на ногах не втримався, відчув.

Боже, як же боляче. Як же пекельно боляче. Не вдихнути, ні видихнути, ні очі відкрити, ні навіть простогнати.

Я впав на коліна, стискаючи скроні, рот відкрився в беззвучному крику. Уся увага стягнулася до цієї страшної чорноти всередині, і я не одразу відчув дотик теплих рук до себе. Не одразу розчув голос. Заспокійливий шепіт. Лоскотливий подих біля скроні.

- Усе добре, Назаре. Усе гаразд. Дихайте. - Шепотіла дівчина, обхопивши мою голову руками, притиснувши до своїх грудей і колисаючи. - Усе добре, я поруч. - Торкнувся свідомості її м'який голос.

Вона гладила мене долонями по обличчю, колисала і шепотіла, шепотіла, шепотіла. Якісь дурниці, щось сумбурне і неясне. Я ні слова не розумів, сфокусувався тільки на її голосі, на цьому відчутті теплоти, на дотику ніжних жіночих рук.

І біль почав відступати. Відповзати кудись усередину, змійками розбігався під шкірою, спрямовуючись в один великий клубок. Причаївся.

І я тільки зараз повною мірою усвідомив своє становище.

Ми сиділи на підлозі. Соломія, поклавши мою голову собі на груди, гладила мої скроні пальцями.

І, Боже... оці груди...

Господь росточком її обділив, в інші місця сантиметри спрямував. Зараз, відчуваючи, як моя щока притискається до її м'яких округлостей, я відзначив це досить ясно. Від цієї думки мене раптом прямо в жар кинуло. Я поворухнув головою, влаштовуючись зручніше, притиснувся щільніше. Я все ще був не в собі, і все, чого мені хотілося - залишитися в цьому положенні як мінімум назавжди. Так добре, тепло, і так хвилююче... Але Соломія, відчувши рух, злегка відсторонилася. Обхопивши моє обличчя руками, з тривогою зазирнула мені в очі.

- Вам краще? Уже минуло? - Протягнула неголосно. А я втупився на її губи, які, до речі, перебували так близько, що в мене дихання перехоплювало, і зрозуміти не міг сенсу слів.

Що пройшло? Куди пройшло? Нічого не пройшло.

Мене веде. Страшно невблаганно веде від її близькості, від запаху, від погляду.

Вона знову щось запитує. Тонкими пальцями торкається моєї вилиці, а я погляд не можу відірвати від її прочиненого рота. І не чую ні чорта, не розумію. Наче мозок мій весь, повністю плавно перетік у штани. Чую тільки свій рваний пульс і нерівне дихання. І все навколо пливе, і варто тільки руку простягнути - можна ковзнути долонею по її шиї, обхопити потилицю, притягнути до себе. Але раптом...