Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

- Ой, Кіро, ти чого тут? – сполошилася бабуся.

Кіра схопилася і, посміхнувшись, міцно обійняла бабусю. Зазирнула їй в обличчя і стурбовано спитала:

- Бабусю, чого очі червоні? Погано спала? Чи знову плакала?

- Ох, діточко. - Тяжко зітхнула бабуся і, взявши Кіру під лікоть, підштовхнула до виходу. - З Матвієм щось погане твориться. Розуму не докладу, що таке. Худне на очах, одна шкіра та кістки вже залишилися. Боляче дивитися на нього. Кричить постійно, няньки не можуть йому ладу дати.

- Може, недоїдає? Або болить щось.

- Ой, не знаю, Кіро. Не подобаються мені його аналізи. Викликала педіатра, подивився, каже, все в межах норми. Хоча як подивився – одним оком глянув. А я бачу, що цукор підвищений, ненабагато, але все-таки.

- Ну, ба, раз і лікар сказав, що все гаразд, ну чого ти переживаєш? Не можна ж так близько до серця... - Гаряче вигукнула Кіра.

– Та що оті педіатри? – гірко озвалася бабуся. - Хіба їм є діло до цих сиріт?

Кіра не знайшла, що на це відповісти і похмуро опустила плечі. Те, що до цих дітей нікому немає діла, зрозуміло як два плюс два. Від них навіть батьки відмовилися. Чи потрібні вони державі? - Звичайно, ні. Проте... надія є завжди.

- Я хотіла тобі сказати… вірніше, показати, але забула ноутбук. – Раптом засяяла Кіра. – Андрій там, у нас на сайті таку красу навів, не налюбуєшся. Пам'ятаєш ті фото, що я робила. Ну, коли дітей фотографувала, – збуджено затараторила дівчина і, дочекавшись бабусиного позитивного кивка, продовжила. – Ми їх до анкет додали. І всю відому інформацію про кожну дитину, про здоров'я, батьків. Там такі анкети тепер ух. Просто не можна не зачепитися поглядом.

- Правда? – Бабуся нарешті посміхнулася, навіть зморшки розгладилися. - Ах, який хороший хлопчик. Добрий, безкорисливий. Ти тримайся його, люба.

Бабуся зупинилася посеред коридору і з усмішкою зазирнула Кірі у вічі.

- Так, хороший. - Тихо підтвердила дівчина і знову відчула неприємний укол сумління. Він, і справді, хороший. Дуже хороший. А вона з ним так... Може, він має рацію? І вона неправильно розставляє пріоритети?

- І що ж ви плануєте робити далі? – перервала її самокритику бабуся, змусивши Кіру незрозуміло моргнути.

- Ти про що? - Напружилася дівчина, раптом подумавши, чи не думає бабуся видати її за її заміж за хорошого хлопчика.

- Ну, що дасть цей сайт? Як все це працює? - Зніяковівши своєї непоінформованості, запитала бабуся, і Кіра полегшено видихнула.

- Оу, ну… я зв'язувалася з винним заводом, пам'ятаєш, я розповідала? Вони готові профінансувати рекламу як благодійний внесок. - Почала тут же пояснювати Кіра. – Андрій щось там налаштує… і анкети дітей вискакуватимуть у соціальних мережах та на різних сайтах у вигляді банерної реклами. Якось так…

Кіра розвела руками і насупилась, розуміючи раптом, як багато залежить від Андрія. Як багато він уже зробив. І не вимагав нічого натомість. Лише познайомити його з батьками. Боже, яка дрібниця. Та хоч сто разів. Вона йому винна. Вона і всі ці діти, і всі їхні майбутні батьки, якщо все вийде, як вони запланували.

- Треба ж, до чого дійшов прогрес... - замислено пробурмотіла бабуся.

Кіра з ніжністю подивилася на неї, обняла, поцілувала в сиву маківку і нарешті відчула, як спокій і якась затишна рішучість стали наповнювати грудну клітку.

Вона все виправить. Сама зателефонує до Андрія, вибачиться. Сама запросить на побачення. Вона все налагодить.

Завтра. Після семінару.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно