Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Дрімаючу в автобусі Кіру, розбудив нав'язливий дзвінок телефону.

- Андрій. - Голос сонний і втомлений, прозвучав так, ніби вона не рада його дзвінку, язик ледве повертався в роті. Давались взнаки недосипання і втома від нелегкого навчального процесу.

- Привіт, Кіро. Де ти? – голос Андрія, навпаки, був бадьорим, як завжди, що зовсім не відповідало її стереотипному уявленню про програмістів, які цілодобово без сну сидять, скукожившись біля комп'ютера під кінською дозою кофеїну.

- Їду додому. – відповіла Кіра, зручніше влаштовуючись на сидінні.

- Я сьогодні закінчив раніше, і можу заїхати за тобою. Сходимо кудись повечеряти. Я скучив. - На останньому слові Андрій навмисне понизив тон, кажучи, ніби по секрету. Так інтимно, з натяком на продовження після вечері.

- Андрюш… - втомлено зітхнула Кіра. До втоми, недосипання, переживання про завтрашній семінар тепер ще припліталося почуття провини, що стрімко просочувалось в голову. Вкотре вона вже відмовляла йому. Це стає поганою традицією. – Слухай… Я бабусі обіцяла заскочити. А потім готуватися мушу. Завтра - складний день. Давай іншим разом, а? Я обіцяю, тільки це закінчиться, і я вся твоя.

У відповідь – мовчання. На тому кінці було чутно лише розчароване сопіння. Чорт, все-таки образився.

- Боюся, що це ніколи не скінчиться. – Нарешті відповів Андрій. У голосі була чутна образа, розчарування та нотки злості. Ні, почекайте. Злості? Кіра навіть підскочила на місці. Почуття провини раптом поступилося місцем обуренню, яке додало сил і буквально знесло втому. Яке право він має злитися на неї?

- Коли ти зайнятий, я не прошу тебе кинути все і мчати по першому моєму поклику! – несподівано грубо обізвалась Кіра. Вона не хотіла відповісти так різко, але в голові, наче все змішалося, нашарувалося один на одного, надто багато турбот, переживань, надто мало відпочинку та сну. Замість того, щоб підтримати її, може навіть десь пожаліти, він кидався на неї із звинуваченнями.

- Так, вірно. Не просиш. Просто тому, що ніколи не кличеш! Я завжди виступаю ініціатором наших зустрічей. Тобі ніби це й не потрібно зовсім. – Андрій завівся. Кіра розуміла, що зараз вони посваряться. Це було так безглуздо.

- Що ти несеш, Андрію? Зупинися. Давай не будемо сваритися. – голосно перебила Кіра потік його виливів. І додала вже спокійніше. - Я просто втомилася. І зараз я не маю часу на побачення.

- Не маєш часу? Серйозно? Чим же ти так зайнята? Це не здається тобі дивним, Кіро? Ти волієш готуватися до своїх семінарів, ходити на тренування, відвідувати бабусю і робити все що завгодно, але не зустрічатися зі мною? Коли ми проводили час разом востаннє?

- Тиждень тому. – нагадала Кіра, уп'явшись у стелю автобуса, намагаючись сконцентруватися на одній точці, щоб не наговорити зайвого.

- Саме так! Тиждень! Коли люди люблять одне одного, вони трапляються частіше. Вони ХОЧУТЬ зустрічатися частіше! – буквально прогорлав їй у слухавку Андрій.

Кіра не стала відповідати на цей випад. Андрій ніколи не дозволяв собі так із нею говорити. Очевидно, він насправді говорив те, про що думав, причому неодноразово. Кіра задумалася про його слова, намагаючись зрозуміти та виправдати. Але Андрій розцінив її мовчання по-своєму:

- Що ж, я бачу, я вгадав. Тобі це просто не потрібно. – Гірко обізвався Андрій. - Тоді не смію більше забирати твій час.

З цими словами Андрій відключив телефон так швидко, що Кіра не встигла заперечити. Тільки подивилась у згаслий екран телефону і тупо моргнула. Він кинув слухавку?

Він кинув слухавку! Ось це щось нове. Взагалі, таке зневажливе ставлення йому не властиве. Мабуть, сьогодні він так себе накрутив, що дурна необґрунтована образа взяла гору над ввічливістю. Але Кіра не з тих, хто закриватиме очі на подібні вчинки. Таке терпіти – себе не поважати.

Дівчина роздратовано шпурнула телефон у сумку і попрямувала до дверей: незабаром її зупинка.

Вийшовши з автобуса, Кіра швидкою пружною ходою, що видавала її роздратування, попрямувала до бабусі на роботу.

Бабуся працювала медсестрою у дитячому будинку. Влаштувалася майже відразу ж, як тільки переїхала з селища. Не могла сидіти у квартирі. Чотири стіни тиснули на людину, яка звикла до свободи, чистого свіжого повітря і відповідальної роботи в лікарні. Бабуся завжди була активною, непосидючою, зайнятою, і після інфаркту доволі швидко прийшла в норму. Вона хотіла залишитись у своєму улюбленому селищі, старому будиночку з невеликим городиком, але мама наполягла на переїзді. 

Від цього переїзду виграли усі. Окрім бабусі. Вона довго сумувала, плакала, шкодувала, що піддалася на вмовляння доньки. Але потім взяла себе до рук і швидко знайшла роботу. Щоправда, з її хворим серцем та величезною душею було вкрай небезпечно працювати з діточками-сиротами. Бабуся переживала за них як за своїх рідних. Її добре серце розривалося за кожну, навіть найнестерпнішу дитину.

Кіра зайшла в будівлю дитячого будинку і піднялася на другий поверх, підійшла до кабінету медсестри, але та була замкнена. Кіра потопталася під дверима і дістала телефон, щоб набрати бабусю, коли з-за рогу з'явилася жінка похилого віку – вихователь молодшої групи.

- А, Кірочко, привіт. - З усмішкою привітала Кіру жінка. - Ти до бабусі? Вона у «малютці».

Так називали групу для немовлят до року. Бабуся часто туди навідувалася. Кіра подякувала жінці і вирушила в західне крило. Без медичного халата та бахіл у відділення заходити було не можна, тому Кіра сіла на лавку, що самотньо стояла під дверима, і щоб скоротити очікування, дістала свої записи для завтрашнього семінару. Потрібно добре підготуватися, зазубрити доповідь, щоб не схибити. Щойно Кіра встигла поринути у складний світ лімбічної системи, як двері відчинилися і на порозі з'явилася бабуся.