Поліна Креп - Випадкова наречена, Поліна Креп

Глава 9

Теодор

 

Нік звалює із документами. Чудово, однією проблемою менше. Залишилося розібратися з новоспеченою нареченою, і цей божевільний день закінчиться.

Не знаю, кому дзвонило і що придумало це дівчисько, але вигляд у неї рішучий. Оля вмощується на дивані і незворушно потягує холодну каву.

– Твоя пропозиція ще в силі? – дівчина пропускає повз вуха мої спроби вибачитися і переходить до справи.

– Звісно.

– Тринадцять тисяч доларів за три дні мого часу та відмову від спадщини?

– Так.

– У мене є одна умова.

– Не сумнівався.

Чорт! Я щось упускаю! Розпатлане кошеня не може так впевнено виставляти умови, і вона зовсім не торгується.

– Мені потрібна гарантія безпеки. Мені та моїм близьким.

Все ясно! Це підставна фіктивна наречена. Я сам її втягнув у це, вірніше гадаю, що сам. Вона змусила мене так думати. Оце так сіра мишка!

– Що ти хочеш? - задаю риторичне запитання. Я знаю, що вона хоче.

– Склад «Вогняного янгола».

– Зрозуміло, – жодної інтриги. Завжди одне й те саме.

Скільки разів гарячі дівчата просили секрет парфумів у пориві пристрасті. Але я завжди знав, що вони грають. З Олею не так. Я відчував, що вона відкрилася мені, відповідала і мліла в моїх обіймах під час поцілунку.

Чи я помиляюся, і вона просто гарна акторка? Є лише один шанс перевірити це. Хоча чому один? На правах нареченого можу собі дозволити приділити увагу нареченій.

– У мене також є умова.

– Яка? – починає хвилюватись Оля.

– Те, що трапилося в цьому кабінеті, – сідаю поряд і відчуваю, як стискається її тільце. – Поцілунок. Він може ще знадобитися, – тягнуся до неслухняного пасма і спостерігаю за дівчиною. Її зіниці розширюються, Оля дивиться на мої пальці та забуває дихати.

Я їй подобаюсь, вона не грає. Але дівчина ховає очі і знову одягає маску незадоволеної училки. Гаразд, піднімемо ставки.

– Ще три поцілунки. Справжніх та добровільних. Ми ж наречений і наречена. А завтра ти отримаєш склад моїх парфумів. Домовилися, Олю?

Ну і дурень! Ставлю найцінніше, щоб дізнатися, що на умі у цього пташеня. Мені хочеться перевірити: вона підставна лялька, чи насправді та, ким здається?

Простягаю руку і чекаю її вирішення. Угода з ангелом, грішним чи ні?

Дівчина тягне тонкі пальчики.

– Чудово. Тоді вирішимо технічні питання, і сьогодні я тебе відпускаю.

– Що? Я можу жити вдома?

Вона така щиро дивується. Придурюється, чи їй так само, як і мені, не подобається цей пафосний холодний палац?

– А ти хочеш тут залишитися?

– Ні!

– Так і знав. Ось, тримай. Це за завтрашній день, – подаю дівчині конверт та один зі своїх запасних телефонів. Важливі дані я стер і вийшов із усіх облікових записів.

Дівчина забирає конверт, ховає у сумку, але до телефону не торкається.

– Твій бабцяфон не підтримує геолокацію. Не забувай, на найближчі три дні ти моя, і можеш знадобитися мені будь-якої миті.

Мені подобається, як звучать слова "ти моя". І як невдоволено прикушує губку Оля, чуючи їх. А ще не завадить знати, де проводить час ця худорлявка. У всіх моїх гаджетах вбудовані датчики. Тому навіть якщо дівчинка вимкне геолокацію, я дізнаюся, де вона.

– І потім, раптом я захочу надіслати тобі фото?

– Які фото?

– Своєї улюбленої машини, а не ті, що ти подумала, - свідомо провокую і милуюсь рум'янцем, який знову заливає ніжні щоки.

– Нічого я такого не подумала!

Вогники обурення танцюють у її великих очах. Ти справжня, дівчинко? Така чиста та наївна чи…

– Сімку сама вставиш, чи допомогти?

– Сама! – тягнеться до мобільного, але від моєї маленької гри обурено пирхає, рум'янець яскравіше проступає на щоках ніжними пелюстками.

– А знаєш, мені подобається, коли ти червонієш. Варто частіше викликати в тебе рум'янець.

Ловлю її руку і пірнаю у блакитні озера очей. Мені здається, якщо дивитися досить довго, я дізнаюся секрет привабливості цього непоказного на перший погляд курченя.

– Пусю, ну ти довго ще працюватимеш? – до кабінету впливає Мілана.

– Стукай наступного разу.

Овва! Я зовсім забув про неї, адже Міланка може мені допомогти. За балачками та покупками дівчата розслабляються, діляться потаємним. А у мистецтві витрачати мої гроші Мілані немає рівних.

– Візьми в Олі номер. Ти везеш її завтра на шопінг.

Запам'ятовую Олін номер і одночасно спостерігаю незвичайну картину. На моєму дивані зіткнулися два полюси. Ці дівчата такі різні.

Мілана, точена та пишна в потрібних місцях, з вивіреним до міліметра макіяжем та рівним тоном волосся. Ідеальна. Неначе лімітована версія Барбі із якісного пластику.

І Оля – тонка, зворушлива, з трохи кирпатим носиком, сплутаним волоссям і слідами натурального рум'янцю на світлій шкірі. Така жива. Хм… А якщо її одягнути, плюс завивання, чи що вони там роблять?

– Потрібен гардероб на тиждень. Щось чорне, жалобне. Пару коктейльних суконь, і кожен день. Візьмеш мою карту. Так, Мілано, і твої улюблені салони теж знадобляться.

Міланка дме губи, але то нічого, потерпить. Я теж потурав її витребенькам: знайомився з подругами, возив на виставки собак та й Італія була її бажанням.

– Ой, знаєш, я хотіла Зефірку відвезти…

О ні! Ще одна виставка?

– У мене немає часу. І будь ласкава, вдягай форму служниці.

Помічаю на столі товсту папку. Нік забув її чи спеціально залишив?

– Що скажеш, Олю? - повертаюся до кудлатого кошеня.

– Так. Мені також здалося, що Нік нам не повірив.

Дівчина поводиться природно. Але це ще ні про що не говорить. Адже Нік – ідеальний кандидат у її справжні роботодавці. Він друга рука дядька і один із керівників компанії, але навіть він не знає складу моїх парфумів.

Кожен випуск «Ангела» я особисто супроводжую на виробництві у Франції. Закритий цех, два техніка і я. Хоча Нік ніколи не заздрив моїм успіхам відкрито, він той, кому підіслати Олю було б найлегше. Нік стирчав тут увесь час, чув наші розмови з дядьком, знав, що я чекаю на дівчину. До речі, треба перевірити фірму, яка направила Олю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍