Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

чує. Знала, як рипів її матрац, метушливо або стримано. Знала вигин її хребта та ямку під грудною кліткою, де в неї колись були звабливі форми.

Я знала, що її мати померла. Знала, що вона, як і я, не може повернутися.

– Номер телефону? Мобільний? – продовжив він, пильно дивлячись мені в очі.

– Вона залишила свій останній телефон у Бостоні. Коли розійшлася з хлопцем. Не впевнена щодо іншого.

– Гаразд, а електронна пошта, сторінки в соцмережах?

Я захитала головою.

– Про таке не знаю. У неї немає комп’ютера. І, як я вже казала, мобільного телефону. Гадаю, вона не хотіла, щоб колишній міг її знайти.

Еммі чотири роки жила за океаном, поза зоною доступу. Можливо, звикла радше взагалі не користуватися цими сучасними принадами, а не так, як більшість із нас, документувати в інтернеті кожен свій крок.

Але детектив Донован на це здивовано підняв брови, ніби не міг повірити.

– Я також не маю сторінок у соцмережах, – схрестивши руки, сказала я. – Ви, підозрюю, теж.

Надто небезпечно для таких, як він, і таких, як я, бути активним користувачем у соцмережах. Забагато зайвої уваги.

– Це тому, що ви вчителька? – запитав він.

– Так, – відповіла я, обравши найпростіше пояснення.

– Гаразд, а у вас є фотографії співмешканки?

Фотографій у мене не було. Вісім років тому, коли ми з Еммі познайомилися, смартфони з камерами тільки-но починали з’являтися. Тоді ми користувалися фотоапаратами з плівкою, купували кілька касет, якщо наближалася важлива подія, потім друкували фотографії в фотовідділах мереж аптек-крамниць, складали в коробки та губили під час переїздів до нових помешкань.

Нещодавно я відправила кілька свіжих фотографій мамі з сестрою – і почуваюся так, ніби виправдовуюся. Наче хочу себе й усіх навколо переконати: «Бачите, як на моєму подвір’ї крізь дерева світить місяць? Я тут щаслива». Нічого справді вартісного я не надсилала.

– Як довго ви з Еммі знайомі?

Можна було відповісти «вісім років» або, якщо підсумувати фактичний час, проведений разом – дев’ять місяців.

– Ми мешкали разом певний час після коледжу. Цього літа знову винайняли житло разом.

– Можливо, вона залишила гаманець? Автомобіль?

– Еммі їздить на коричневому універсалі, але не знаю, чи вона власниця.

Трохи розщедрилася. Я знала, що це не її авто. Коли я сюди приїхала, в мене не було машини. Еммі зустріла в аеропорту. Усе, що не помістилося в багаж, я відправила поштою. Я придбала свій перший автомобіль через кілька днів, вибравши лише базову комплектацію й відмовившись від усіх додаткових опцій, але на машину однаково довелося чекати.

Еммі дозволила користуватися своїм універсалом, поки тривало оформлення документів. У салоні був слабкий запах цигарок, хоч Еммі не курила. Під оббивкою сидінь відчувався нерівний стукіт двигуна. Пластикова оболонка керма зачовгалася. Проте це все не важливо й нічим не допоможе.

– Номерний знак? – продовжував ставити запитання детектив.

– Важко сказати.

– Можливо, вона десь зберігала свідоцтво про реєстрацію, страховку чи щось таке?

Я засміялася. Щоб Еммі вела записи чи зберігала документи? І мала якісь довгострокові плани?

– Вона була не з тих.

– Була?

На моєму обличчі з’явилося вагання. Хіба не це мене бентежить? Навіщо я до нього звернулася? Через те, що Еммі немає.

– Принаймні, скільки я її знаю.

– Тоді, може, гаманець?

– Не бачила.

– Що вона робила, коли ви бачили її востаннє?

Я вже було розтулила рота, щоб розповісти йому про сов, але схаменулася.

– Я поспішала на роботу в понеділок. Вона щойно повернулася, а я виходила з дому.

– Останнє місце проживання?

– Не знаю напевно. Вона жила зі своїм нареченим у Бостоні.

– Як його звали? – запитав Донован, і я заперечно захитала головою.

Він був небезпечним покидьком, від якого вона втікала.

– Працював у сфері фінансів, – сказала я.

Усе, що я чула від Еммі; я теж не дуже розпитувала.

Детектив постукав гумкою олівця по поверхні стола, обвівши поглядом кухню. Ті крихти інформації, які я йому давала, треба ще просіяти, і я добре розуміла, що його бентежить: ці свідчення не допоможуть.

– Мусите мені дати хоч щось, Ліє.

Що ще я можу йому повідомити?

– Еммі двічі була на місії Корпусу миру. В Ботсвані, здається. Потім мешкала у Вашингтоні, – продовжила я. Ось. Ось де треба шукати її «паперовий» слід і, можливо, відстежувати життєвий шлях. – Еммі працювала в некомерційній організації, потім зі своїм нареченим повернулася до Бостона. – Я намагалася згадати серед уривків спогадів в алкогольному тумані, що саме вона казала тоді, коли ми випадково знову зустрілися. – Вона була заручена, але взаємини з хлопцем не складалися. Саме тоді ми знову зійшлися.

Я промовчала про мішки під очима, про недомовки, які лише я могла помітити, і про те, як їй конче треба було втекти звідти.

– Гаразд, – сказав Кайл. – Я сконтактую з Вашингтоном, спробую дістати її фото. Тоді просуватимемося далі.

– Зараз у неї є хлопець, – додала я. – Мешкає тут неподалік. Джим хтось-там. Світле волосся такої довжини. – Я торкнулася підборіддя. – Трохи кривуваті ноги. Вузьке обличчя. Їздить на бежевому хетчбеку з прогорілим глушником.

Вочевидь Джим – цілковита протилежність чоловіка, якого вона щойно кинула.

Кайл подивився мені в очі і, здавалося, сам до себе всміхнувся.

– Ви чудовий свідок, Ліє Стівенс.

Я усміхнулася, але хвилювання не минуло. Еммі зникла, і Джим був єдиною людиною, з ким я могла її пов’язати.

– Він іноді сюди телефонує. Можливо, вам удасться знайти його таким чином?

Кайл перевів погляд на телефонний апарат на стіні.

– Від вас потрібен дозвіл, щоб ми подали запит операторові зв’язку.

– Без проблем, вважайте, що він у вас є, – сказала я.

Домашньою лінією користувалася здебільшого Еммі. У мене був мобільний телефон – для роботи і для всього іншого. Я провела стаціонарну лінію лише для Еммі.

– Чесно кажучи, буде простіше, якщо ви самі до них звернетеся. Будь ласка, зателефонуйте й попросіть надіслати деталізований рахунок за останні розмови, тоді ми зможемо принаймні перевірити загальнодоступні номери. Для приватних номерів потрібна ухвала суду.

– Якщо я отримаю рахунок, ви його перевірите?

Він пригладив рукою волосся.

– Ясна річ, розберемося.

– Гаразд, – повільно зітхнула я. – Дякую.

Кайл Донован склав руки на столі й відкинувся на спинку крісла.

– А ви можете поділитися