Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

class="p1">Я відчинила двері в кінці коридору – ті, що виходять за нашими спальнями просто в ліс. Одна сходинка – і ти серед дерев.

На дерев’яному настилі під ногами щось блиснуло на сонці – щось застрягло між дошками. Я нахилилася й нігтями витягла звідти тоненький срібний ланцюжок із чорним кулоном. Вага прикраси, її овальна форма з нерівними краями остаточно розвіяли залишки мого розсудливого спокою. Ланцюжок висів на моїй долоні, кулон зісковзнув на землю – розірваний, дві ланки розігнуті, наче його силою зірвали з шиї.

Ланцюжок затримався в складці на долоні, я вся затремтіла, так само, як тоді, коли вперше потрапила на місце злочину.

Я почула, як до будинку звертає машина, навіть на мить не припускаючи, що це Еммі.

Оббігла дім і побачила, як на подвір’я повільно заїжджає патрульний автомобіль. Машина зупинилася посеред заїзду, двері відчинилися, поліціянт за кермом насупив брови – геть юний хлопець, не старший за нас із Еммі, коли ми тільки познайомилися.

– Усе гаразд? – поцікавився він, виставивши одну ногу назовні. Двигун продовжував працювати.

– Мені потрібно поговорити з детективом Донованом, – важко дихаючи, сказала я.

Я притисла руку до грудей, серце калатало, мов навіжене.

Хлопець подивився на будинок за моєю спиною, ніби очікуючи, що звідти зараз хтось вискочить. Поклав руку на кобуру.

Ніби ту небезпеку хтось із нас міг побачити чи ліквідувати.

Розділ 8

Перш ніж у наших розсувних скляних дверях з’явився Кайл Донован, інспектор поліції Келвін Додж (як представився той юний поліціянт, переконавшись у відсутності нагальної загрози) встиг ознайомитися з основними фактами. Він сидів на кухонному стільці навпроти, на столі між нами стояла фігурка гнома, а я досі стискала в кулаку ланцюжок Еммі.

Інспектор Додж ставив типові запитання після того, як я показала йому ланцюжок. Чи зауважила я сліди насильницького вторгнення у житло? Чи помітила, що якісь речі не на своєму звичному місці?

Відповідаючи на кожне недоречне запитання – ні, ні – я міцніше стискала кулак, але, здається, юний поліціянт не розумів. Я думала про небезпеки, пов’язані з орендованим житлом – копії ключів, старі замки, історію попередніх мешканців, про яку навіть не здогадуєшся. Про те, що хтось міг прийти й піти непоміченим. Побувати у твоєму домі, не залишивши слідів. Про небезпеку, якої не очікуєш.

Я повідомила таке:

– Три дні тому вночі у вітальні ввімкнулося світло.

– Хтось телефонував на домашній номер і кинув слухавку.

– З моєю сусідкою по будинку щось сталося.

Тільки-но з’явився Кайл, інспектор Додж підвівся, одягнув капелюха й рушив до дверей. Біля виходу затримався, щоб доповісти про з’ясовану наразі інформацію.

– Вона хвилюється за Еммі Ґрей. Сусідка по будинку, – повідомив Додж. Кайл подякував кивком голови.

Кайл Донован знову був схожий на представника поліції. Я подумала, що це завдяки характерному виразу обличчя, який він умикає й вимикає, коли схоче. У кабінеті дирекції школи він випромінював владну впевненість, а в моєму класі тримався розкуто й невимушено. Сьогодні знову повернулася владна рішучість. Цікаво, чи йому доводиться вмисно вмикати перемикач, чи той вираз з’являється автоматично, як моя панічна тривога, коли наближаюся до місця злочину?

– Вітаю, – сказав він, сідаючи на звільнений стілець.

– Дякую, що відгукнулися, – сказала я.

Він нахилив голову трохи набік.

– Я ж обіцяв. Тішуся, що ви таки зателефонували. Я й не знав, що у вас є сусідка.

– Еммі Ґрей, – додала я. – Ми переїхали сюди разом цього літа.

– Хочете написати заяву про зникнення?

– Ні, тут щось серйозніше. Вона не просто зникла. З нею щось сталося. – Я розтулила кулак і показала йому ланцюжок. – Знайшла на задньому ґанку. Вона ніколи його не знімає.

Детектив Донован, примружившись, уважно подивився на розірваний ланцюжок.

– Виглядає на те, що розірвався і злетів. Ваша Еммі могла цього й не зауважити. – Він відкинувся на спинку крісла і глибоко зітхнув. – Послухайте, ми стежимо за будинком Кобба. Він сьогодні не виходив з дому. Боюся, це моя провина – змусив вас даремно хвилюватися.

Я заперечно захитала головою.

– Ні-ні, не сьогодні. Раніше.

Кайл Донован насупив брови, світло від лампи на стелі впало на шрам на чолі.

– Коли ви її бачили востаннє?

– П’ять днів тому, – відповіла я.

П’ять днів переймалася своїми клопотами та про неї не згадувала.

Він спантеличено закліпав очима. Кліпав надто довго, намагаючись приховати здивування.

– Але спершу ви не хвилювалися?

– Ні, вона ж не маленька дитина. У нас різні графіки. Але вона затримала платню за оренду, до того ж ті дзвінки, ваші допити і жінка, яку знайшли біля озера… Тепер я хвилююся.

Він кивнув.

– На роботу до неї зверталися?

Я ніяково замовкла. Недогляд, прогалини в наших взаєминах.

– Я не знаю, де саме вона працює. У якомусь мотелі, в нічну зміну.

Я підозрювала, що Еммі прибирала помешкання без офіційного працевлаштування. Можливо, і в мотелі теж? Тимчасовий заробіток, поки не трапиться щось стабільніше та прийнятніше.

– Гаразд, тоді почнемо з вихідних даних. – Кайл Донован дістав аркуш паперу, олівець, угорі написав її ім’я. – Прізвище Ґ-р-е-й, через «ґ»? – перепитав він.

– Так, через «ґ», – підтвердила я. – Здається.

Точно? Я ніби бачила, як воно десь було написане. Я відчувала, що саме так правильно пишеться прізвище Еммі. І додала, намагаючись бути впевненою:

– Так, через «ґ».

Стрижень олівця зашкряботів по паперу, відлунюючи на всю кухню.

– Дата, місце народження?

Як пояснити, що я цього не знаю? І вже мало не бовкнула: «День народження точно не з червня по жовтень», – інакше вона б мені сказала. А може, ні? Може, для Еммі дні народження були чимось незначним і непотрібним? Можливо, вона відкидала їх, як відкинула все інше в своєму житті, вирушивши з порожніми руками до Африки.

Детектив Донован хотів з’ясувати факти – те, про що ми повідомляємо в газеті. Але такі запитання не для нас із Еммі. Я не знала, звідки вона родом, як звуть її батьків, яка в неї група крові та місце останнього проживання.

Але знала звуки, які вона видавала, брехню, яку говорила чоловікам у своєму ліжку, до якої години не лягала спати й коли спала.

Нічні кошмари, те, як вона міряла кроками коридор, перш ніж постукати, і слова, які промовляла, коли думала, що ніхто не