Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

class="book">Деякі з них, і то під виразним впливом відкриттів на острові Тіра, гадають, що Атлантида розташовувалася в Егейському морі. Сам Платон, щоправда, розмістив її в Атлантичному океані, проте прихильники теорії Атлантиди в Егейському морі кажуть, що географія доби античності була сповнена прогалин, суперечностей і баламутних інформацій. Проте як бути з твердженням Платона, що Атлантида була радше континентом, аніж островом, більшим від Лівії та від Азії разом узятих, і що ця катастрофа трапилася за десять тисяч років до перебування Солона в Єгипті? На це останнє запитання лунає відповідь — Солон, не будучи надто вправним у ієрогліфах, прочитав символ сто як символ тисячі. Припустивши, відтак, що візит грецького мудреця до Єгипту, згідно з традицією, відбувся в 570 році до Р.Х., додаймо 900 років, і отримаємо 1470 рік до Р.Х., а отже, приблизну дату падіння мінойської культури та вибуху вулкану на острові Тіра. Втім, чи ті платонівські тисячоліття або століття можна сприймати настільки дослівно, і чи не означають вони лише, що було то «дуже давно»?

В археологічному музеї в Іракліоні зберігається предмет, який називають диском із Феста, перед яким я провів чимало часу і навіть нарисував його начерк у прихованій надії, що, може, колись на мене найде осяяння і що мені вдасться те, що не вдалося багатьом ученим; я мріяв про це так інтенсивно, аж певної ночі мені наснилося, що я маю оголосити результат мого сенсаційного відкриття; я стояв за високим пюпітром, переді мною гроно видатних учених, — і Гумбольдт, і Шліман, і… всі з XIX століття, брунатні, мов на дагеротипах, а в першому ряді сидів мій гімназійний учитель латинської мови, якого мабуть запросили сюди, щоб він став свідком тріумфу свого геніального учня; всі дивилися на мене, тільки мій учитель втупився поглядом у землю, що я зрозумів лише тоді, коли вийняв свої нотатки і розклав перед собою — то були білі, вражаюче порожні картки, без жодного знаку, без єдиної плямки; я вклонився і мовчав, потім знову вклонився і мовчав далі, аж з авдиторії долинули до мене шепіт і приглушений сміх, отож я заходився тікати, тамуючи вигуки жаху, і гнався луками, мочарами, ровами, наповненими водою, лісом, аж поки не прокинувся, мокрий, на краю яви. Відтоді я суворо забороняв собі всілякі мрії про розшифрування диску з Феста, ба навіть перестав про нього думати, а як думав, то погано, скажімо, що це фальсифікат, злостивий жарт якогось відлученого археолога.

Далебі диск із Феста, ця ще одна критська загадка, є плитою з випаленої глини у кшталті не цілком правильного кола, товщиною у 2 см й віссю у 16 см. Ота плита з обох боків вкрита спірально розташованими ієрогліфічними знаками. На додачу до цих труднощів, оті ієрогліфи відрізняються від знаного нам, хоча досі не розшифрованого, ієрогліфічного письма мінойців. Вони були, схоже, далекими попередниками Гутенберга, адже кожен знак відтиснутий окремим штампом, прототипом поліграфічного шрифту.

Диск із Феста був знайдений у 1908 році в руїнах палацу. Одні дослідники вважають, що це пам’ятка, яка походить з Криту середньомінойського періоду, натомість інші переконані, що це імпорт з Малої Азії. На диску виокремлено 45 знаків. Вони дуже виразні та представляють людські голови, цілі постаті, знаряддя, посуд, птахів, квіти, риб і низку ідеограм, які важко окреслити: покраплені поля, прямокутники, геометричні фігури, хвилясті лінії. Що кілька знаків фігурує вертикальна лінія, але не відомо, чи вона справді є, як припускають деякі дослідники, розділовим знаком.

Французький дослідник Марсель Ф. Оме, спираючись на певну подібність ієрогліфів із Феста й індіанських петрогліфів із Південної Америки, дійшов висновку, що ця критська пам’ятка є не більше й не менше, як листом останніх мешканців Атлантиди, який містить опис катастрофи й долю тих небагатьох, кому вдалося врятуватися. Серйозні вчені, тим не менше, відносять теорії пана Еме до казок.

VII

Наближається час від’їзду з Криту. Я ще ніколи так терпляче не стирав куряви історії, ще ніколи так квапливо не ковтав старого каміння, тож починали затиратися контури часу, минулого й сучасного, бо лише у цих двох стихіях людина може жити насправді, найповніше; я відкладав дату від’їзду, завбачливо, як ніколи, ділячи танучі драхми, щоб вициганити в долі ще один день, ще два, пояснюючи собі, що Крит — це не тільки Іракліон і Кнос, що треба побачити значно більше, бо побачити — значить повірити, а я хотів повірити в реальність Великої Матері, Еванса та засніженої вершини Іди, і цитрин, які саме дозрівали в долині Месара.

Я тоді товкся по Криту завше переповненими автобусами, зі скрипучих гучномовців шерехато, мов камінці, сипалися народні мелодії, я мандрував цими гамірними скринями галасу від затоки Міравель аж до мису Спанда, з Півночі на Південь, від Егейського до Лівійського моря. Я відвідав багато місць, у тому числі Малію зі слідами мінойського палацу, Ґурнію, оту, як слушно хтось сказав, Помпею бідняків, Ґортинію, де як ніде на острові збереглися залишки багатьох культур поруч із очевидними слідами римлян, таблицею законів, виписаною на мурі певною антиквою, залишки королівської вілли в Агія Тріада і найгарнішу з руїн Криту — Фест.

Слава італійським археологам, яким довірили Фест. Це чисті руїни, без претензійних реконструкцій, цілковите заперечення Кноса. Ними мене водив Александрос, той сам, якого описав Генрі Міллер у найкращій своїй книжці Колос із Маруссі. Не сумніваюся, що після довгого свого життя Александрос стане святим покровителем гідів, Sanctus Cicerone[9]. Він чинить дива, адже вміє викресати іскру життя з каменю та ентузіазм із найбільш пересичених.

— У нашому палаці, — каже він, — покої були низькі, позаяк мінойці були, як і я, низького зросту. Я — міноєць. — Він постійно усміхається, проте коли це каже, стає цілком серйозним. — Ми тут мали санітарне обладнання, не гірше, як у Кносі. А навіть, скажу, краще. — І вже тягне нас до слідів каналізаційних ровиків, каже нахилятися, торкатися каміння і прицмокувати. Нарешті він веде нас на вершину великих сходів