Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

Отож, ми мовчимо на вершині сходів. Урочиста мить. Александрос підносить палець угору й показує ліворуч. Усі повертають голови: долина, яка веде до моря, а за нею гора Іда з білою кучмою снігу на чубку. — Там був грот Зевса! Посередині гори. — І справді, посеред гори темно-блакитна плямка, мов відблиск дзеркала. Александрос показує просто себе: — А там народився Зевс. — То вже менш виразно. Місце народження заступає пасмо гір. Тому треба вірити.

Ах, Александросе, Александросе, коли б я мав тебе постійно поруч, то міг би пересувати скелі. Я навчав би з тобою мізерних і самовпевнених — покори перед богами. Може б, нам вдалося здійснити нечувану річ — помирити часи, погодити померлих із живими.

Тепер Александрос стоїть на вершині сходів. Усі ми мовчимо. Я здогадуюся, що Александрос є візником. Кам’яний ридван його Феста зупинився на мить.

Я знову сиджу в Іракліоні, на невеличкому майдані Веніцелу і дивлюся на фонтан Моросіні. Я впорядковую нотатки і враження. Я хотів би відповісти на запитання, чим є для мене Крит, що зворушило мене тут найбільше.

Немає іншої дороги до світу, лиш дорога співчуття.

Рештки імперій, могутніх замків і столиць не зворушують так сильно, як руїни мінойських палаців. Здається, що мешканцям античного Криту була чужа пиха великих цивілізацій. Вони не дражнили долі. Вони намагалися вижити у своїй окремішності та в марному відчутті безпеки. Розперезана стихія була наче надміру великою й непропорційно жорстокою до того, що нищила. Їхні руїни — це руїни колиски, руїни дитячої кімнати.

Від’їзд.

За кільканадцять кілометрів на схід від Іракліона аеропорт — велика лука без кіз і овець.

Літак увесь час летить над морем, яке згори здається твердим, мов карбований камінь. Ми тягнемо за собою сіру тінь кітвиці. Кіклади. Острови внизу, мов кинуті на води полові шкури диких тварин.

Маґді та Збишкові Чайковським

До Греції я їхав на зустріч із краєвидом. Із грецьким мистецтвом можна непогано ознайомитися і в європейських музеях. Спекотна ніч на покладі корабля, який пливе класичним шляхом із Брундізі до Пірею, була сповнена запитань про колір неба, моря й гір.

Я гадав, що то буде продовження італійського краєвиду. Проте вже вранці, коли на видноколі почали з’являтися перші острови, урвистий берег Пелопоннесу і врешті Коринфська затока, я зрозумів, що мені судилося пізнати те, чого я не годен порівняти ні з чим.

Цей краєвид вислизає описові завдяки самій своїй природі. Годі знайти місце, яке було б бодай приблизною сумою, синтезом зорових відчуттів мандрівника, годі викроїти з цієї плутанини блакиті, гір, води, повітря й світла жоден вид і сказати — це Греція. Можна, звісно, твердити, що так завше буває з різнорідним краєвидом, але тут ми маємо справу не лише з багатством. Одним із найсильніших відчуттів, яке мене не полишало у Греції, було відчуття руху, наче очі розплющувалися щоразу на болісну драму народження землі.

Гори мали б наситити краєвид величною тишею. Проте, на відміну від Альп, тут ми маємо бентежне нагромадження, ґвалтовні сутички мас землі, стрімкі провалля, раптові перевали, а поміж тим долини, рідко розлогі, найчастіше вузькі, змієподібні. На урвистих схилах написали свої імена насильство і ґвалт.

Геолог каже: перевага у Греції вапняків і доломітів свідчить про те, що цей край упродовж сотень мільйонів років був залитий океаном Тетіс. Цей океан відмежовував північний блок суходолу, який називають Лавразією (Центральна Європа, Азія, Північна Америка), від південного блоку — Гондвани (Африка, Південна Азія та Південна Америка). Сучасне Середземне море є тим, що залишилося від давнього Тетісу.

З його пучини виринула силою вулканічних вибухів сучасна Греція. Обриси континентів і морів сформувалися щойно в останню епоху історії землі. Це один із найбільш сейсмічних районів нашої планети. На півострові та островах Еллади в історичні часи трапилося понад 300 землетрусів.

Мало не з кожного пагорка тут видно море. Виднокіл замикає пласка лінія, покликана дарувати втихомирення. Однак навіть, коли воно спокійне, коли не штурмує землі, його насичений колір нагадує, що воно є проваллям, прикритим дзеркалом.

Той, хто приїхав би сюди з палітрою італійського пейзажиста, мав би відмовитися від усіх солодких кольорів. Земля тут випалена сонцем, захрипла від посухи, вона має колір світлого попелу, інколи сірого бузку чи ґвалтовної червені. Краєвид перебуває не лише перед очима, а й збоку, за плечима, відчутний його натиск, облога, його інтенсивна присутність. Високі дерева трапляються рідко; часом тільки показний дуб — Зевс дерев. До схилів причеплені грудки зелені, маленькі кущики, які затято борються за життя. Уздовж доріг, на лагідніших узвишшях — дика оливка з вузьким, пальчиковим, рухливим листям, зеленаво-срібним зі споду. Біля самої землі материнка, чебрець, м’ята — аромати спеки.

Між світлом і тінню гостра, прокреслена діамантом лінія, без усієї гами сіризни й напівтіні, відомих нам із країн Півночі. Греки вкривали камені своїх храмів живописом, щоб не осліпнути. Але перш ніж їхні святині вознеслись у сонці, серце Греції билося під землею. Мандрівку варто розпочати від гротів, лабіринтів, ущелин.

Це буде спроба опису краєвиду і того, що мало б із нього безпосередньо випливати.

Село зветься Психро. Воно лежить біля підніжжя однієї і найвищих гір Криту — Дікте. На нечисленних приїжджих чекає провідник, статний, чорнявий селянин; він веде їх стрімким серпантином під гору, аж до