Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

Нариси, які увійшли до книжки Збіґнєва Герберта (1924–1998) «Лабіринт біля моря», були написані на початку 1970-х років, проте так і не були опубліковані за його життя, оскільки комуністичне керівництво Польщі внесло Герберта до «чорних списків» заборонених авторів. Уперше книжка побачила світ лише у 2000 році. У ній Герберт зосередився на європейській античності. Поет на власні очі бачив Кноський палац і Акрополь, гаї Олімпії та садибу Дельфійської віщунки, етруські пам’ятки Керветері, Тарквінії, Вольтерри та Веї, Римський Форум і Адріанів вал у далекій вітчизні бритів і саксів. Зі сторінок книжки до нас промовляють Перикл і Еванс, Фройд і львівський вчитель латини Ґжеґож Ясліковський.

Збіґнєв Герберт
ЛАБІРИНТ БІЛЯ МОРЯ
Лабіринт біля моря
I
Острів прекрасний лежить посеред винно-темного моря, / Крит плодоносний, навколо омиваний хвилями. Сила, / Безліч там всякого люду живе, а міст — дев’яносто. […]. / Кнос — це місто у критян найбільше. У нім володарив / Дев’ятиліттями Мінос, великого Зевса бесідник. Гомер [Одіссея, пісня 19, рядки 172–174, 178–179, переклад Бориса Тена)

«Тезей» — корабель, який має перевезти мене на Крит, ще не прибув до порту в Піреї, і ніхто не годен сказати, коли це трапиться. Посполиті розклади руху не обов’язкові на батьківщині міфів, у країні, де годинники відмірюють тисячоліття. Мені залишається селянська терплячість або мандрівка портовими тавернами.

Отож, сиджу в Піреї, чекаючи на корабель, і не маю ніякого діла, хіба що роздивлятись обличчя. Це не обличчя з античних ваз, і тіла, — як легко здогадатися — не подібні на скульптури Праксителя. Домішка албанських, болгарських і турецьких елементів просто дивовижна, і вона цілком затерла еллінську вроду, яку подорожні сподіваються тут спіткати.

Чи ж би мав рацію Гер Доктор Фалмераєр, котрий стверджував, що слов’янські напади на Грецію, — починаючи з VII століття після Різдва Христового, — цілковито змінили етнічний склад її мешканців?

І тоді мені згадався анекдот про Шеллі. Великий романтик саме працював над поемою Еллада, коли його приятель Трелоні запропонував йому зустрітися зі справжнім греком. Вони обидва вибралися до Ліворно, щоб відвідати грецький корабель, наповнений «схожою на циганів юрмою, яка галасувала, жестикулювала, курила, їла та різалась у карти, як варвари». До того ж, капітан отого корабля покинув вітчизну, позаяк вирішив, що війна за незалежність не сприяє його бізнесові.

Гадаю, що з цього анекдоту варто виснувати єдиний висновок: нації мають важливіші, елементарніші клопоти, ніж турбота, щоб уподібнитися до ідеалу, вигаданого романтичними гуманістами.

Після шестигодинного очікування «Тезей» пришвартовується до набережної. Щільно затиснутий у натовпі, з мекаючою козою під ногами та величезними тлумаками над головою, сходжу на поклад. Я пливу прекрасним Егейським морем на цьому розхитаному кораблі, серед галасу, бруду, нестерпного смороду й чудового життя.

Раннім ранком я піднімаюся на верхню палубу нашого корабля. На дошках, поплямованих дьогтем і мастилом, безладно розкидані тіла чоловіків і жінок, так, наче якась учта закінчилася різаниною. Я сам серед сонних зітхань. Хочу побачити, як Крит виринає з моря.

Вгорі над імлистим і ледь видним видноколом щось невиразне, скаламучена блакить, дефект сірого кольору, яке набирає обрисів, і тепер я вже виразно бачу, як вершок гори підвішений у височині, наче на японських краєвидах. Він невимовно гарний — отой шматок далекої скелі, що висить у повітрі завдяки туманові. Дивлюся далі, як гора розростається, поволі й велично спускаючись сходами, аж на очах у морі осідає гірське пасмо, яке заповнює горизонт.

Ось він, острів.

Так, від неба, мов божество, почався для мене Крит.

Іракліон. Порт і мури венеціанські, бастіони, які оточують місто білих будинків. Тиша замкнутих віконниць.

Іду до міста вуличкою, що провадить угору і здається нескінченно довгою, хоча зорові враження цьому суперечать. Виміри світла застигли, і хоча я чую скрегіт піску під ногами і дудніння власних кроків, я, мабуть, зовсім не рухаюся, занурений по вінця у спеку, затоплений у сяйві. Починається болісна втрата реальності. Я бачу себе тепер наче уві сні, збоку, втративши змогу порозумітися з власним тілом, яке рухається наче маятник — незворушний, прибитий до білого простору, зафіксований раз і назавжди, мов на фотографії, спійманий у пастку ілюзії з важкою тінню за плечима. Той образ багато років переслідуватиме мене, і спогад про мандрівку стрімкою вулицею Гандакос, образ сплутаності — нібито тоді мене вперше торкнулася смерть під сліпучим сонцем півдня.

Я винайняв білий покій із залізним ліжком, над яким висів жаский святий Юрій, котрий убиває змія, і не зволікаючи вирушив до музею, щоб оточити себе предметами, багатьма предметами, в надії, що мені вдасться забути про цей ганебний епізод і відразливе почуття виштовхнутості з реальності.

II

Музей в Іракліоні приготував для мене несподіванку, і то з ґатунку неприємних, якої я певно ніколи не пережив у жодному музеї чи на вигляд будь-якого твору мистецтва. Я був тоді вже не молодою людиною, спраглою оригінальності, котру, як відомо, найлегше осягнути, коли стати образоборцем, зневажати визнані твори й не шанувати ні авторитетів, ні традиції. Така постава завше була мені чужою, ба навіть ворожою, за винятком короткого періоду між четвертим і п’ятим роком життя, який психологи називають періодом негативізму. Я завше хотів кохати, захоплюватися, падати на коліна й бити поклони перед величчю, попри те, що вона нас переростає і вражає, бо що б то була за велич, коли б вона не переростала й не вражала.

Добре пам’ятаю той день, коли я зайшов до музею в Іракліоні за дві години до закриття, бігом перетнув (о наївний!) залу на партері, де зберігаються кераміка, маленькі скульптурки з бронзи, глини та порцеляни, печатки і геми, тобто все те, що ми відносимо до упослідженого,