Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

цей існує досі. Він називається Палеа Камені, тобто Старий Спалений. Хроніки також фіксують потужні тектонічні струси наприкінці XVI і на початку XVIII століття, що супроводжувалися виникненням нових-островів.

Тіра є принадним об’єктом вивчення для геологів і сейсмографів, але ніхто не сподівався, що справді сенсаційні матеріали вона подарує також археологам. На острові містяться копальні міді й вулканічного туфу. Саме в одній із шахт грецький учений Анґелос Ґаланопулос у п’ятдесятих роках XX століття натрапив на сліди кам’яного будинку, рештки людських кісток і обвугленого дерева. Підняті по тривозі археологи розпочали систематичні дослідження. Було розкопане селище кам’яних будинків, низка об’єктів, ба навіть добре збережені фрески. Одна з них — для неї вигадали назву Прихід весни — представляє червоні квіти й стилізованого птаха в польоті з відкритим дзьобом. Ця фреска останні кілька років зберігається в археологічному музеї в Афінах, і на підставі простого аналізу техніки, рисунку й колористики легко виснувати, що вона належить до кола мінойської культури. Аналіз знайдених у розкопаних на Tipi будинках органічних решток, здійснений в американських лабораторіях методом радіоактивного вуглецю, дозволяє датувати їх початком XV століття до Р.Х.

Однак який це має зв’язок із палацом Міноса на Криті? Відповімо: може мати капітальний. Не лише відкрито присутність мінойців поза Критом, але дуже ймовірно, що Тіра була епіцентром могутнього землетрусу, який поклав край мінойській цивілізації. То звідти, згідно з обґрунтованими припущеннями, прийшла загибель.

Може здаватися парадоксом, що умови для археологічних робіт на острові Тіра значно вигідніші, ніж на Криті. Палац Міноса був укритий тонким шаром землі, і тому розкопані пам’ятки (зокрема малярські) були дуже понищені. Лава ж і вулканічний попіл мають, так би мовити, здатність до консервації, про що свідчить чудовий стан Помпеї. «Коли б могли здійснитися прагнення археологів, — каже добродушно відкривач Уру Леонард Вуллі, — всі античні міста мав би засипати попелом якийсь вулкан». Копаючи на острові Тіра, треба, щоправда, продертися через тридцятиметровий шар вулканічних продуктів, але сенсаційна здобич археологів міняє наші знання про найстарішу середземноморську цивілізацію. Ентузіасти цієї знахідки заходять у своїх очікуваннях так далеко, що твердять, наче власне тут, а не в Кносі розташовувалася столиця й центр мінойської могутності. Ті ризиковані гіпотези пов’язані з легендою про затоплення Атлантиди — про це йтиметься нижче.

Проте чи міг вибух вулкану на невеликому острові викликати такі разючі спустошення? Адже зважмо, що катастрофи зазнав не тільки Кнос, а й Фест, Агія Тріада, Тіліс, Амніс, Малья, Псейра, Гурнія, а також Палайкастро і Закро — тобто весь Крит. Гомерів острів ста міст упродовж одного дня перетворився на похмуру руїну.

Сейсмографи та геологи стверджують, що це цілком можливо. Тіра перед виверженням — кажуть вони — була втричі вищою, ніж зараз. На ній височіла вулканічна гора у 1500 метрів. Сама катастрофа мала, на їх думку, перебіг, подібний до виверження вулкану Кракатау в 1883 році.

У наукових працях і в щоденних газетах наших прадідів ми знаходимо докладний опис цієї катастрофи. Верстви вулканічного попелу, викинуті в атмосферу, вкрили Яву та Суматру непроникною ніччю, яка тривала 48 годин. На місці виникнення виру хвиля сягнула висоти 40 метрів і змила з поверхні землі 265 сіл. Тридцять шість тисяч осіб загинули. Дощ із попелу випав на відстані 2500 км від місця виверження.

Така катастрофа здатна вразити навіть уяву авторів, які пишуть про атомну війну. Сейсмографи, натомість, твердять, по вибух вулкану на острові Тіра був у чотири рази потужнішим. Стовп диму й вогню було видно на відстані сотень кілометрів. Тижнями падали криваві дощі. Попіл був занесений аж до Центральної Африки та на край Європи. Тридцятиметрова хвиля залила узбережжя Криту через кільканадцять хвилин після виверження вулкану. Сила виверження багатократно перевищила потужність бомб, скинутих на Хіросіму й Нагасакі.

Нічого дивного, що пам’ять про цей катаклізм переходила з покоління в покоління. Ми зустрічаємо її в легендах, святих книгах, творах античних авторів. Вона з’являється у і грецькому міфі про потоп Девкаліона. В єгипетському папірусі, який походить із періоду XVIII династії, ми читаємо про «довгу ніч, громи й повені, і дні, коли Сонце на небі було бліде, мов Місяць […]. Не було змоги вийти з дому, дев’ять днів шаліли ґвалтовні бурі. О, нехай нарешті змовкне гук землі!».

А зрештою, сама Біблія. На думку вчених, опис десяти лих, які впали на Єгипет, описаних у Книгах Мойсеєвих, доволі докладно співпадає з явищем, яке супроводжує великі вулканічні виверження: раптове перетворення дня у ніч, гуркіт і градопад, дощ вогню, епідемія, вода кольору крові. Мудрий Мойсей використав цей розгул стихії та вивів свій народ із землі фараонової. Чудесний перехід через Червоне море, на думку Ґаланопулоса, став можливим завдяки хвилям, т. зв. цунамі, які мчать зі швидкістю кількасот кілометрів на годину. Зваживши, що спучення вод під час виверження вулкану на острові Тіра становило у місці виру карколомну висоту багатьох десятків метрів, це могло призвести до руху мас води в басейнах, які були за сотні кілометрів від місця катастрофи.

Відкриття на острові Тіра мали такий значний відгук, що призвели до виникнення нової теорії в атлантології. Щоправда, багато хто вважає шукачів Атлантиди лагідними маніяками, а саму атлантологію — сумнівною наукою, позаяк уже стільки століть вони не можуть знайти об’єкту своїх досліджень. Однак, взявши до уваги, що ми живемо в епоху втілених фантазій, варто либонь присвятити хвилину й цьому питанню.

В усьому винен Платон. У двох діалогах, написаних наприкінці життя, він снує «оповідь дуже дивну, але за всіма мірками правдиву» про затоплений континент, розповідь, яку один із семи мудреців — Солон, начебто почув від єгипетських жерців.

Тімей і Критій належать до найбільш загадкових творів афінського філософа, і вони породили безліч коментарів, глос і тлумачень. Обидва діалоги постали, мабуть, завдяки піфагорейській інспірації, а може, й єгипетській та східній. Вони є великими поемами про всесвіт, його виникнення та сиву давнину, проте вже тверезомислячий Аристотель вважав їх витвором фантазії Платона, позбавленим будь-якого наукового обґрунтування. Атлантологам це зовсім не перешкоджає. Натомість вони вносять певні поправки, які стосуються хронології та топографії гаданої Атлантиди.