Калашнікова Лідія - Сила тяжіння. Частина 2, Калашнікова Лідія

6

Весна цьогоріч була ранньою. Вже на початку березня від снігу не лишилося й сліду та в майже завжди вкритому туманами Лондоні настала низка сонячних днів.

Дженні нарешті мала нагоду скинути осоружну хустку й розпустити кучері. Нік Спіллет сам казав, що любить їх, і вона з усіх сил намагалася запевнити себе, що він їй подобається й буде гарним чоловіком. До того ж, він був такий самий великий і високий, майже такий самий сильний, як і Гаррі…

Дженні намагалася викинути з голови той вечір, коли спробувала вкоротити собі віку, й він врятував її. Гаррі завжди був благородним і відповідальним, і як шкода, що він дістанеться Лінді, коли вона не заслуговує на це!

Дженні відмовилась від боротьби. Вона не відповідала на записки Рональда й ігнорувала його людей, яких він посилав до неї, щоб розвідати деталі подальшого плану. Гаррі сварився з Ліндою, але від того не робився ближчим до Дженні. Щоб він обняв її, тільки просто для того, щоб відчути його тіло поруч, їй довелося спробувати вбити себе.

Це була помилка. Гаррі вважав її навіженою. Навіть той дуже мізерний шанс, який вона мала, зник без сліду. До того ж, вона більше не працювала в баронета.

Дженні струснула кучерями й попрямувала до прилавків із хлібом. Цієї суботи ринок гомонів особливо голосно, бо за хорошої погоди якомога більше торговців намагалися привернути увагу покупців.

-Дженні Парслі!

Дівчина, що стояла останньою в черзі за хлібом, привітно посміхнулась.

Наталі Фрейзер, праля, що жила за два квартали звідси, мала кругленьке личко, блакитні очі, густе руде волосся й ідеальну фігуру. Багато хлопців волочилася за нею, через це Дженні її недолюблювала.

Одне добре - Гаррі ніколи не звертав на неї уваги, бо вона була дівчиною його друга, Алекса Баттерста. І, до речі, Нік Спіллет теж ніколи нею не цікавився.

Тому Дженні й собі посміхнулась та привіталась, стаючи в чергу.

-Як твої справи? - запитала Наталі - Чула, ти вже не працюєш у баронета Райта.

Дженні похитала головою. Черга рухалась повільно, отже, на неї чекала довга розмова.

-Ні, я зараз працюю в пекарні Міллерів. Там більше платять і немає…

Вона запнулась. Наталі була дівчиною Алекса, кращого друга Гаррі. Не варто говорити зайве.

-Лінди Райт? - прошепотіла Наталі й змовницьки сягнула очима - Дівчини Гаррі?

Дженні мало не відкрила рота. Ніхто не знав про роман Гаррі з донькою баронета. Хоча Алекс…

Ну звісно. Дженні раптом збагнула, що ця розмова може виявитись корисною. Нехай і було досить неприємно розуміти, що Лінда - досі дівчина Гаррі.

-Так - сказала вона теж тихо - Панянка дуже…неприємна особа, але…

-Я знаю - Наталі махнула рукою - Алекс її ненавидить. Вона просто задурила Гаррі голову. Мало їй там, у своєму аристократичному світі, джентльменів, то вона надумала дістатись ще й до наших хлопців.

Дженні була цілком згодна зі своєю співрозмовницею.

-Але це між нами - сказала Наталі - Алекс нічого не каже Гаррі. У тому немає сенсу. І все одно - дівчина знову притишила голос - це скоро закінчиться.

-Тобто? - Дженні відразу нашорошила вуха.

Це вже прямо дуже цікаво.

-А, то ти ж не знаєш - Наталі заговорила ще тихіше - Вони збираються поїхати звідси. Назавжди.

-Хто? - здивувалась Дженні.

-Гаррі та Алекс. Ну, вірніше, ми. Я теж поїду, коли ми з Алексом одружимось. До Америки.

Наталі сказала це так, ніби подорож до далекої та невідомої країни сприймалась нею як прогулянка вулицею.

А Дженні не могла осягнути. До Америки?

-Навіщо їм…тобто, вам…туди їхати?

-На роботу - Наталі позирнула на Дженні так, наче та запитувала про власне імʼя - Ну, вони мають роботу тут, але цього недостатньо…Розумієш, Америка - то як країна можливостей. Там нас ніхто не знає, всім все одно, що ми бідні й живемо тут у нетрях. Там ми зможемо розпочати нове життя, спробувати себе в чомусь іншому.

Черга продовжувала рухатись, але приголомшена Дженні ледь могла слідувати за нею.

-На заводі, де раніше Алекс працював, був один чоловік - продовжила Наталі - Він кілька років тому жив і мав роботу в Америці. В штаті Іллінойс, якесь маленьке місто, не памʼятаю назви. То той чоловік знає там одного пана, в якого є своя газета.

Наталі зупинилась, щоб перевести дух.

-…Так от, своя газета - продовжила вона - Я не запамʼятала назву…Але цей пан має великі проблеми, бо та газета дісталась йому від покійного брата, він нічого не знає про…журналістику, і писати не вміє…І працювати в нього ніхто не хоче, бо…

Дівчина роззирнулась по сторонах і наблизилась до Дженні майже впритул.

-…Бо його небога стала легковажною жінкою чи щось таке…коротше, безчесною…Ніхто не хоче працювати з тим паном, бо й він сам не дуже добрий керівник…але платить, каже Алекс, краще, ніж тут, ще й готовий платити за житло тим, хто в нього працюватиме…і братиме на роботу кого завгодно.

Наталі замовкла. Дженні стояла з відкритим ротом. Усе почуте видавалося їй нісенітницею.

-А ще - продовжила Наталі - Коли Алекс із Гаррі наберуться досвіду там, вони хочуть переїхати в Чикаго й відкрити свою газету. Ось якось так.

Нарешті Дженні зрозуміла, чому між Гаррі та Ліною скоро все закінчиться.

-І коли вони…тобто, ви…плануєте їхати?

Вона ледве стримувала хвилювання. Радісне. Можливо, ще не все втрачено й вона досі має шанс!

-У травні - сказала Наталі - Коли ми одружимось.

Вона здавалася цілком задоволеною. Її зовсім не засмучував факт переїзду.

-Я ж тому й кажу, що скоро міс Райт сама відчепиться від Гаррі - змовницьки посміхалася Наталі - Ти ж не думаєш, що вона погодиться поїхати з ним?

Дженні знала, що Лінда здатна на різні авантюри й імпульсивні вчинки. Але кинутися в невідоме з тим, кого вона ледве знала, проміняти забезпечене й сите життя на незрозуміло яке, нехай і тільки на початку…

-А він іще не казав їй? - запитала Дженні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍