Pyata ranku - Світ його очима, Pyata ranku

Діти синхронно повернули голови назад і побачили знайоме обличчя.

— Пане Гнате! — Вигукнув здивований Дамі. — Ой! — І тут одразу ж закрив долонями свій галасливий рот.

— Даміан, дитя, у тебе неймовірно потужні голосові мʼязи.

— Та ви що… — Хлопчик почав зніяковіло посміюватися, відчуваючи, як до щік приливає кров.

— Пане, ви вирішили прогулятися? — Поцікавився Олег, виходячи вперед. Тим самим перекриваючи собою присоромленого друга. — Сьогодні дійсно чудова погода, тож розумію.

— У моєму віці корисно проводити час на свіжому повітрі. — Відповів чоловік, все ще видивляючись Дамі позаду Олега. — А ви сьогодні пізніше ніж зазвичай. Затримались у школі?

Впоравшись з приступом сорому, Дамі показав своє ледь почервоніле лице, позаду Олега. І вже хотів чесно викласти всі причини, проте його друг виявився швидшим:

— Ви такий уважний, пане. Навіть моя бабуся з дідусем не памʼятають коли я маю повертатися.

— Охооо. В захист твоїх дідуся з бабусею скажу, що у нашому віці, час дійсно плине інакше. Та і памʼять вже не та.

— Ну що ви. — Олег посміхнувся ледь похилив голову у бік. Хоча і не бачив, проте Дамі чув цю посмішку повну поваги й доброзичливості через голос друга. — У вас ось чудова памʼять.

Чоловік почав махати долонею, ніби його перехвалюють.

— Якби мої вікна не виходили на двір, і я не мав звички розглядати пейзажі за чашечкою чаю, то теж не знав, коли ви повертаєтесь. А так… — Пан Гнат оглянув хлопчиків уважним поглядом, після чого знов посміхнувся.  — …Чистий збіг, що частенько помічаю вас за своїм чайним ритуалом. До речі…

Чоловік почав ритися у кишенях своїх штанів. І нарешті знайшовши що шукав, протягнув долоню до хлопчиків.

— Мій внутрішній годинник підказує, що зараз як раз час чаю! Але ж який чай без солодкого?

Дамі висунув голову з-за плеча Олега, розглядаючи, що таке цікаве у долоні їх сусіда. І як виявилось це жменя цукерок у привабливих обгортках. Яскраві кольори поліетилену так і манили дитячі очі.

— Пригощайтеся. — Чоловік легенько стряхнув рукою. — У мене вдома ще ціла купа таких. Якщо захочете, то заходьте якось на чай.

— Дякую, пане… — Ввічливо відповів Олег, паралельно перехоплюючи долоню Дамі, котра вже тягнулась до цукерок. Стиснув долоню друга, він підняв невинний погляд на сусіда. — …Але бабуся забороняє брати їжу у незнайомців.

Старець засміявся.

— Ну який же я незнайомець? Та й обіцяю нічого не розповідати твоїй бабусі.

Олег захитав головою.

— Ні-ні. Так не можна. Думали я не здогадуюся, що це перевірка від бабусі?

Пан Гнат розгублено розкрив очі. Поки Олег продовжував спокійно промовляти:

— Так і передайте їй, що ми слухняні, тому не приймаємо речі від незнайомців. — Він впевнено випрямив спину. — Тож вона може не хвилюватися!

— Н-ні я…ж…

— Дякую за ваш життєвий урок, пане!

Олег вклонив голову, демонструючи свою вдячність перед шокованим чоловіком. Дамі, котрий особливо не встиг нічого зрозуміти теж вклонився. Здебільшого тому, що Олег все ще тримав його долоню і потягнув за собою.

— А тепер нам час вертатися…

Олег швидко випрямився і потягнув спантеличеного Дамі за собою до дверей їх підʼїзду.

Позаду них пролунали швидкі кроки. Обернувшись, Дамі побачив, як пан Гнат йде за ними, не відстаючи ні на крок. І попри свій поважний вік, рухався він дійсно спритно!

Коли Олег зупинився аби відкрити двері. Дамі зустрівся поглядом зі старцем, до якого знов повернулась приємна посмішка.

— Що ж… Мені теж час повертатися.

— Он воно що. Як чудово, пане.

Олег всміхнувся коли відкривав двері, запрошуючи сусіда зайти першим. Той подякував та похваливши манери дитини, перетнув поріг.

В ліфті вони їхали втрьох. Невідомо чому, але Дамі ця поїздка здавалась нескінченно довгою. Він все дивився на екран, молячись у думках, щоб поверхи зміняли один одного швидше.

Коли ліфт нарешті зупинився, а на екрані зʼявилась четвірка, змучений дивною атмосферою Дамі просяяв від щастя. Першим вийшов пан Гнат, оскільки теж жив на цьому поверсі. Пройшовши кілька кроків вперед, він раптово обернувся до них.

Дамі був готовий присягнутися, що той дивиться прямісінько на нього, своїми пильними очима. І це вперше хлопчику стало так ніяково від подібного.

Чоловік розімкнув губи, вочевидь бажаючи щось промовити. А Дамі підняв ногу для кроку вперед. Ось тільки за секунду Олег потягнув його за руку назад, до себе, а іншою натиснув на кнопку «пуск», аби ліфт поїхав далі.

— Дамі, бабуся вже зачекалася нас, на обід, тож треба поквапитись! Гарного вам дня, пане Гнате!

Останнє, що побачив чоловік – це мила посмішка Олега, сповнена дитячої невинності, після чого двері ліфта зачинилися прямо перед його носом.