Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Він сів на протилежний край ліжка, на тій самій відстані, з якої зручно мовчати. Мілея не зводила з нього погляду — у його позі не було напруги, але було щось важке, що він носив довго.

— Цю кімнату я замкнув… шість років тому, — сказав він, і його голос був тихим, але чистим. — Це була остання ніч, коли я вірив, що любов може врятувати людину.

Мілея мовчала. Вона розуміла: якщо перерве — він більше не скаже нічого.

— Я був іншим. Я сміявся, довіряв, чекав. А вона… була світлом. Якимось теплом, якого я не бачив у цьому камені, у цих стінах. Я покликав її сюди. І вона прийшла. Не тому, що хотіла мене… а тому, що хотіла мого титулу.

Він злегка схилив голову. Маска залишалась нерухомою, але очі — говорили все.

— Вона зрадила мене. У ту ж ніч, коли я сказав їй ім’я. Моє справжнє ім’я. Ти єдина, хто його ще не чув. І, можливо, саме тому я досі розмовляю з тобою.

Мілея опустила погляд. Її пальці стискали край сукні.

— Це ім’я болить?

— Не ім’я. Довіра. Я дозволив собі бути живим… і заплатив за це всім, чим був. З того моменту я жив у тиші. Ховав обличчя, ховав серце. І клявся собі: жодна жінка більше не ввійде сюди. І тим більше — не ввійде в мене.

— А тепер? — запитала вона тихо.

Принц довго дивився на неї. Його очі — карі, темні, втомлені. Але в них більше не було криги. Вперше — там був рух. Щось тріснуло. Не лід. Його мовчання.

— А тепер… я не знаю. Ти не просиш мого імені. Не боїшся цього замку. І коли читаєш мої слова — не відвертаєшся.

— Я не з тих, хто тікає. — Вона глянула йому в очі. — Але я не прийшла сюди, щоб виправляти тебе. Я хочу просто знати. Хто ти є — за цією маскою.

Він обернувся до вікна. Сніг тихо падав на скло, замітаючи світ.

— Можливо… коли все скінчиться — я зніму її. Але до того… дозволь мені бути таким. Ще трохи.

Мілея мовчки кивнула. Вона не торкалась його, не кидала слів. Просто сиділа поруч.

І в цій тиші — вперше за багато років — він відчув, що не сам.