Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Мілея поверталась до своєї кімнати, але щось у ній не давало їй спокою. Ті слова служниці — «не всі двері слід відчиняти» — звучали в голові, як попередження. Але чим більше її застерігали — тим сильніше вона хотіла знати.

Коридором дув холодний протяг. Вогні тремтіли, ніби ось-ось згаснуть. Мілея випадково помітила на стіні нерівність — вузька лінія в камені, як обриси прихованих дверей. Вона провела пальцями вздовж, і... клацання. Стара панель відчинилась назовні, мов слухняно запрошувала.

За нею — вузький прохід, де пахло пилом і старими книгами. Стіни тут були дерев'яні, оббиті темним полотном, а на підлозі — вицвілий килим, витертий від кроків. Мілея йшла повільно, притискаючи долоню до холодного каменю, аж поки не зупинилася перед дверима з чорного дерева.

Вона натиснула на ручку.

Кімната була його.

У повітрі — запах чорнил, воску і чогось ледве знайомого, як спогад. На полицях — книги без назв, записники, засохлі пір’я. Під стіною стояло велике темне ліжко, застелене ідеально рівно. На столику біля вікна — срібне перо, чорнильниця… і аркуш паперу, на якому залишилось щось написане.

Лист.

Вона підійшла ближче. Почерк був гострий, рівний, наче вирізаний ножем:

«Коли серце стає холодом, ти більше не чекаєш тепла. Але якщо хтось знову торкнеться твого мовчання — зруйнується не лід, а ті, хто в ньому залишився. Я відрікся від імені, щоб не чути, як воно болить. Я відрікся від любові, щоб не відчувати, як вона рве на шматки. Якщо ти читаєш це — значить, я допустив тебе ближче, ніж будь-кого. Пробач мені.»

Мілея стояла, завмерши.

Цей лист не був для неї… Але водночас — був про неї.

Вона повільно опустилась на край ліжка, стискаючи папір. В голові дзвеніли слова. Вона розуміла: ця кімната — єдине місце в замку, де він справжній. І тепер — вона ближча до його болю, ніж будь-хто.

У кутку — великий дзеркальний шафка. Вона обережно відкрила її дверцята й побачила маску, дуже схожу на ту, що він носив — але тріснуту. Ледь помітна тріщина йшла через ліве око.

Мілея доторкнулась до неї.

І в ту ж мить — кроки.

Повільні, чіткі, важкі.

Вона різко обернулась — у проході стояв він. В тіні, без звуку. Його силует — нерухомий, як статуя.

Карі очі в масці дивилися прямо на неї. Тепло і тривожно. Не гнів… не холод… щось інше.

— Ти… знайшла, — тихо сказав він. — Значить, ти все-таки хочеш знати, хто я.

Мілея повільно поклала лист назад, подивившись йому просто в очі.

— Хочу. Навіть якщо це зробить боляче.

Тиша.

— Тоді я покажу, — сказав він.

І ступив у кімнату.