Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Розділ XIV. Тиша, що говорить

Мілея не могла заснути. Ліжко в її покоях було м’яким, покривала теплими, але щось у цьому замку не давало їй спокою. Темні стіни, глухі коридори, відлуння далеких кроків — усе це створювало відчуття, що вона не одна, навіть коли залишалась у кімнаті.

Її думки знову повертались до нього — таємничого чоловіка в порцеляновій масці, який не сказав свого імені, не пояснив, хто він такий. Його карі очі здавались знайомими, і водночас — абсолютно чужими.

Її цікавість ставала сильнішою за страх. Вона накинула на себе легкий плащ і тихо вийшла в коридор. Ліхтарі на стінах горіли тьмяним золотим світлом. В повітрі — запах пилу, старовини і чогось ще… незбагненного.

Мілея побачила одну з служниць, яка мовчки йшла по коридору з підносом. Дівчина була в темному одязі, її обличчя — бліде, з втомленими очима.

— Перепрошую… — Мілея обережно звернулась. — Ви працюєте тут давно?

Служниця зупинилася і подивилась на неї, але не відповіла одразу. У її погляді було щось насторожене.

— Стільки, скільки дозволено, — відповіла вона коротко.

— А Принц… Хто він? Він не сказав мені свого імені. — Мілея зробила крок ближче. — Чому він приховує його?

Служниця опустила очі.

— Ім’я не змінює суті того, хто загубив себе. Ми не вимовляємо його ім’я. І він сам — не вимовляє його вже багато років.

— Загубив себе? — повторила Мілея.

Служниця підняла на неї очі. Вони були глибокі, мов бачила вона більше, ніж дозволено слугам.

— Його серце було живе, колись. А потім — охололо. Замок став відображенням його душі. Усе, що ви бачите тут, — залишки колишнього.

— Але чому? Що сталося?

— Його зрадили, — прошепотіла служниця. — Він повірив у любов… і був зламаний нею. З тих пір — більше ніхто не бачив його обличчя.

Мілея відчула, як мороз пробіг по її шкірі. Вона не знала, чому ця історія так болісно торкнулась її. Можливо, в цій мовчазній тіні Принца вона бачила щось, чого боялась у собі самій.

— Але… він запросив мене, — тихо сказала вона. — Чому?

Служниця зробила крок назад, стискаючи піднос.

— Якщо він привів тебе сюди, значить, ти маєш значення. Але пам’ятай: не всі двері слід відчиняти. І не кожна правда — приносить полегшення.

Вона пішла, зникаючи за поворотом.

Мілея залишилась сама в коридорі. Десь у далекій залі знову тріснуло полінце в каміні, і відлуння рознеслось, мов чийсь шепіт.

Вона хотіла дізнатись, хто він. Побачити, що ховає ця маска. Доторкнутись до того, що зробило його серце крижаним.

І вона знала: буде далі йти. Навіть якщо цей шлях веде до глибоких, забутих дверей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍