Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

— Хочеш побачити те, що не бачила жодна з них? — запитав він після довгої паузи.

Мілея кивнула, навіть не питаючи, що саме він має на увазі.

Принц підвівся. Його постать була струнка, мов вирізьблена з тіні. Відкрив таємні двері в стіні кімнати — вузький прохід, майже непомітний у дерев’яній панелі. Вони йшли мовчки, лише ліхтар у його руці кидав довгі спалахи по стінах.

Коридор вів униз, до підземного рівня замку. Далі — кам’яні сходи, вкриті мохом і часом. Потім — арка, старовинна, з обвітреним гербом у центрі. За нею — маленький зимовий сад, огороджений високими скляними стінами.

Мілея завмерла.

В усьому просторі — сніг, легкий, пухнастий, що пробивався крізь тріщини в скляному даху. Кущі спали. Гілки — голі. Земля — вкрита срібним спокоєм.

А посеред саду — червона троянда. Самотня, яскрава, немов виклик самій порі року.

— Вона тут лишилась одна, — сказав Принц. — Усе інше зів’яло. Але вона... вижила.

Мілея підійшла ближче. Її пелюстки були гладкі, ідеальні. Ніби не торкалась їх ні втома, ні холод.

— Ти її посадив?

— Ні. Це була моя мати. Вона казала, що троянди — мов люди. Живуть, поки їх хтось любить. Вона доглядала цю квітку щодня. Після її смерті… я замкнув сад. І все зів’яло. Але ця — залишилась.

Мілея обережно нахилилась до квітки. Від неї йшов ледь помітний аромат літа.

— Це... твоє серце? — запитала вона, не дивлячись на нього.

Він не відповів одразу.

— Це… все, що в ньому залишилось, — прошепотів він.

Він стояв поруч, зовсім близько. Маска на обличчі — ніби зливалася з тінню. Але голос його вже не був крижаним.

— Якщо вона зів’яне — значить, усе скінчено. Навіть я. Навіть ім’я.

Мілея тихо, майже несвідомо, простягнула руку і доторкнулась до стебла. І в ту ж мить — десь у саду зашелестів вітер. Листя поворухнулось. Повітря стало трохи теплішим. Як подих весни.

Вона обернулась до нього.

— Вона не зів’яне. Я не дозволю.

Принц дивився на неї довго. І вперше… кивнув.

Не як господар. Не як Принц.

Як чоловік, який знову починає вірити.