Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

Розділ 21

Він зателефонував мені. Тобто дзвінок був зроблений на номер дядька Дем’яна, але почути Леонід бажав саме мене.

– Привіт, бджолина полонянко! Я скучив і дуже хочу бачити тебе. Скоро приїду й заберу. Ти не проти? – весело сказав мій рятівник, а я слухала прості слова й мені ставало так легко, наче літаю й нічого кращого не чула у житті.

– Забери, будь ласка. Тут звісно рай, але для мене він незвичний. Я люблю гамір міста, своїх вередливих клієнтів і тебе страшенно бачити хочу, – чесно зізналась я тому, хто чекав саме на цю фразу.

– Дякую, що грієш мою душу. Вона більше не порожня, там скрізь ти! – навіщось катував мене своєю щирістю Баранівський красунчик та я вірила, не думаючи про те, що можливо він кожній дівчині це говорить. І на губах весь час блукав той єдиний неповторний поцілунок, а в голові збурювалися думки про дещо неймовірне...

– Коли ти будеш? – з надією в голосі спитала я його.

– Хвилин через десять і буду. Чи так швидко не треба? – щасливо розсміявся Леонід та лише підкреслив, що ми наповнюємо одне одного життєрадісною енергією.

– Якщо я скажу те, що думаю, ти ж образишся? – тепер загравала я з ним.

– Чому ж? Я й сам знаю, що дурний. Можеш не казати! – літнє сонце ще підіймалося над горизонтом, а мені стало так гаряче, як на розпеченому піску.

– Ні, ти хороший. Ти сміливий і дуже добрий. І люди навколо тебе такі ж. Скажи, як там дядьо Лаврін почувається?

– Дякую. Вже краще. Чоловіки з нашого племені витривалі та люблять людей за правду й щирість. Тільки таких все менше й тому ми інколи отримуємо по саме нікуди. Та нічого, головне що я вже бачу, як ти стоїш посеред ромашок і дивишся геть не туди...

Я обернулася й побачила авто, в якому Він рятував мене. Той сіренький Опель, в польовій пилюці, виглядав дуже гармонійно! Тільки ясно як Божий день, що там серед цивілізації, відбувається щось непередбачуване й нове? Але мені байдуже! Головне – це бездумно потонути в Його запаморочливо прекрасному погляді. Без тих очей я вже не уявляю себе!

Дивно, та для зустрічі з Леонідом мені не хотілося робити зачіску чи наносити макіяж. Я підійшла з розпущеним волоссям, у чистій сорочці дядька Дем’яна (свій єдиний одяг випрала вчора й він ще висів за будинком на мотузці).

Довжелезна сорочка з могутнього чоловіка, прикривала мої коліна і я знову була геть невбрана до зустрічі зі спокусливим мачо. А він оповив мене всю тим жаданим красномовним поглядом і спитав:

– Чому ти завжди така первозданно красива?

– Тому, що я живу в лісі й не маю одягу для прийому гостей. Та мені добре, коли ти поруч і так. Льоню, сталося щось термінове? Чому ти тут? – все відразу випалила я, а Гай осяяв мене своїми жовтогарячими очима й простягнув обидві руки. Я подала йому свої.

– Та тому, що й мені поруч з тобою найкраще. Але дещо все-таки сталося. Пішли, я привітаюся з дядьком і буду забирати тебе додому. Ну, власне туди, куди ти скажеш. Забіг десь зі своєї нори той калічний Дракула й тепер тобі тут небезпечніше, ніж у місті; під наглядом настирливих осіб, що змінюються погодинно.

– Тобто вони й досі чергують на точках? От же дурисвіт мій колишній! І не шкода палива та людей для непотрібних дій. Все одно мене не знайшли, то хоч батьків охороняють. Уже якась користь від них, – трималися ми за руки й так зайшли до господи дядька Дем’яна.

– О! Ти дивись, якого красеня наша чарівниця знайшла серед кущів! Привіт, воїне! Як там Лаврін? – міцно поєднали свої правиці чоловіки.

– Очухається! Лікарі сказали, що дядько дужий і все з ним буде добре. Правда, танцювати поки не зможе, але кістки тримаються купи, а м’ясо заросте, – після нашого недовготривалого спілкування просто розквітнув Леонід.

– Добро, коли так! Ти з неофіційним візитом чи за красунею? – бджоляр уже й так все зрозумів, але перепитав з ввічливості.

– За нею. На дівчину батьки зачекалися та й взагалі ми тебе тут ненароком потіснили. Вибачай, та прекрасну компанію я в тебе забираю! – аж пританцьовував Леонід.

– Ну, так. Коротке воно старече щастя. Порадів трішки – віддай! Рито, як ти думаєш штанці вже висохли? Ні, я не проти, так тобі теж добре. Але ж столиця вимагає нудних стандартів, – побачивши Леоніда в доброму гуморі, також підбадьорився пасічник.

– Зараз подивлюся. Якщо ні, праскою підсушу, – вибігла я на вулицю, а старий бджоляр уважно подивився на молоду кров і впевнено сказав:

– Так, малий! Правильний вибір зробив. Дуже гарна дівчина, ти не залишай її без нагляду. У всіх сенсах. Скільки можна байдикувати в парубках?

На це щиросердний Баранівський мачо, котрий перебирав метеликів з траси, наче намисто у своїх руках, миттю почервонів і опустив шалені очі.

– Бачиш, навіть всі твої нутрощі підказують, що Вона саме та, на яку ти чекав. Зараз я вам медку назбираю в дорогу. Лаврін обов’язково нехай поїсть. Немає нічого кращого для  організму, що одужує, ніж якісний продукт від моїх бджіл.

Я вийшла до чоловіків одягнена й причесана. Волосся зав’язала у хвіст і була готова повертатися до міста. А вони глянули на мене, наче побачили вперше і чомусь обидва весело розсміялися. Далі дядько Дем’ян легенько побив Леоніда по плечу й підкреслив незрозуміле:

– Мед, тільки мед і нічого більше...

Сьогодні я їхала в Його авто одягнена, не покусана й дуже щаслива. І Леонід світився більше за сонечко на небі. Та десь за рогом він зупинив свого вірного коня й рішуче поставив на ручник.

– Будь ласка, маленький допінг... Я далі просто їхати не можу! Ти так могутньо вабиш мене, що дах зриває, – тяжко зітхнув він і дав зрозуміти божевільним поглядом, що знову хоче поєднання наших губ.

Посеред дороги, не в покоях ненормального Дракули, не в моїй тихій квартирі, а де оточував квітучий український степ з купою духмяних квітів, під високим синім небом – ми більше не могли тримати у собі шквалу почуттів.

Тому мовчки сплелися руками, зліпилися вустами й відчували такі неймовірні солодощі, що мед усього світу не міг би зрівнятися з ними. Я плавилася у його міцних обіймах і вперше почувалася слабкою, бажаною, хтивою і вогняною... Щасливою - як ніколи у житті!

Розділ 22

Ясно без слів: куди нас обох наразі вабило. Але я дуже відповідальна доня й тому попрохала Леоніда спочатку заїхати до батьків. Мама вже точно обірвала всі телефони Корецького та залишалося сподіватись, що тато не зліг? Я ж нічогісінько про них не знала. Без зв’язку якось дуже дивно жити на землі!

Леонід не сперечався й повіз мене, куди сказала. Мама вибігла аж на вулицю й уважно глянувши на мого «таксиста», обхопила обома руками та голосила якусь дурницю. Вона лаяла весь білий світ, хвалила й проклинала колишнього зятя, а потім на ґанок вийшов тато й мені відлягло від душі.

– Мамо! Все вже добре. Перестань, не збирай цирк для сусідів. Бачиш, я жива й здорова...