Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

– Він мені так і обіцяв. Тільки чому сам не привіз? Що це за корито в пилюці? – ох і звикла ж моя матуся до крутих тачок Корецького! Але мій дорогий рятівник тихо сидів у салоні свого сіренького Опеля й лише посміхався мені.

Я спробувала жестами вибачитися перед Ним та Леонід щиросердно кивнув і мабуть намагався збагнути: чи зможе звикнути до такої тещі? А татко підійшов до нас і оповив найрідніших жінок своїми обіймами.

– Раю, не голоси, бо люди позбігаються, – спробував нарозумити свою невгамовну дружину батько, але куди там!

– Тату, ти в порядку? – намагалась я оцінити стан його здоров’я за виглядом.

– Та все добре. Ось якби тільки цю божевільну якось приборкати. Маргошо, відпусти таксі й підемо тебе слухати та глядіти, – звісно також не здогадувався тато: хто перед ним.

– Не можу. Тату й мамо, він не таксист. Це мій рятівник. І Корецький тут геть ні до чого. Може запросите нас в дім? Тоді я все розкажу. А ще краще - накривайте на стіл, бо ми зранку дуже голодні, – скомандувала я своїм найдорожчим. Тепер мама скривилася, наче з’їла лимон без цукру, та вдруге заглянула в салон.

– А хто він такий? – невиховано поцікавилася ненька.

– Льоню, йди сюди! – взяла ініціативу в свої руки знайдена донечка і Леонід невпевнено вийшов надвір. – Прошу: йди до мене. Вони безпечні, коли поводитися правильно.

Я простягнула долоню й переконливо взяла за руку людину, з якою бачила решту свого життя на землі.

– Мамо й тату, цього чоловіка звати Леонід Гай. Коли я попхалася на той бал до ненормального дикуна й спромоглася втекти, саме Він зупинився та допоміг мені врятуватися. Наразі я не додаю барв, як в тих серіалах, що любить дивитися мама. Там дійсно було жахливо, але дивовижні люди захистили мене ціною власних життів. Це свята правда. Тому продовжуйте звикати до думки, що пан Корецький -моє нудне минуле. А Льоню ви часто будете бачити зі мною поруч, – якось так закінчила я свою промову.

Татко першим щиро простягнув руку й потиснув тому, в кого ще й досі заживали збиті, в бою за мене, кісточки на пальцях.

– Дуже вдячний за доньку, пане Гай. Ми сиділи тут наче у страшному сні та бачимо, що Ви запали до душі нашій єдиній дитині. Ласкаво просимо до нашого дому і раді знайомству, – ввічливо прочинив батько Льоні двері моєї рідної хати. А мама все ще не знала, як їй поводитися, хоч інколи вміла зорієнтуватися вмить.

– Радий, навзаєм. Знаєте, я тоді не думав про вдячність. Просто Вона була на дорозі, а я не міг проїхати повз. Ось так і зустрілися, – скромно знизав могутніми плечима Леонід і пройшов у дім мого дитинства.

Далі я розповідала, звісно без збочених подробиць, про бал та розваги нинішніх панів. Про те, що Корецький більше заважав, ніж допомагав мені й цим геть засмутила свою замріяну неньку. Потім захопливо переповідала про неймовірну сміливість і доброту людей, яким я спочатку була абсолютно чужою та щиро запевняла, що вже ніколи не зможу жити без них.

Батьки чемно вислухали мою «казку» й вирішили, що з цим мандрівним лицарем пора прощатися та пестити дорогу знахідку в рідних стінах. Але після щедрого частування домашніми стравами ми підвелися разом і предки зрозуміли, що ситуація набагато серйозніша. Це їх обох дуже засмутило, але заперечувати моїй забаганці наразі вони не стали.

Вже на виході, коли Леонід сердечно подякував за обід та пішов до авто, мама з усієї сили потягнула мене назад і прошипіла:

– Ти що збираєшся з ним переночувати, заради подяки? Чи між вами вже щось було?

– Мамо! Я пізніше тобі розповім про свої плани на майбутнє, а зараз іди допоможи татові з посудом та відпочивайте, після надмірних хвилювань. Обіцяю: більше не пхатися куди попало. Все, йди!

Тепер ми взяли курс на Київ. В машині моїм радощам не було меж, адже батьки віддали мені сумку й телефон. Корецький, своєю владою, віджав мої речі у правоохоронців, що робили обшук у маєтку Дракули. Життя, разом з контактами, поверталося до нормального русла. Тільки здається Леонід все-таки образився на моїх батьків та почувався не в своїй тарілці.

– Льоню, вибач їх за дурну поведінку. Ось такі вони, мої предки! Ну, не вміють старші люди швидко змінювати погляди й переконання.

– Все добре, Рито. Якщо подумати: хто я для них? Порожнє місце. А чому ти не залишилася? – швидко змирився він з натяками, що ми нерівня.

– Та тому, що я хочу залишатися з тобою. Тільки тоді тут спокійно і тепло, – показала я на серце й додала: – Навіть тато помітив, що ти запав до моєї душі.

– Ти справді хочеш запросити мене до себе? – проковтнув він повітря та ще не вірив, розчарований попереднім прийомом.

– Так. А ти хіба не хочеш? – вперто заглянула я в його очі, що починали палахкотіти щасливим вогнем.

– Як тобі сказати? Я ж все-таки відповідаю за твою безпеку. І батькам пообіцяв. Значить, повинен тримати слово... Куди далі? – намагався жартувати Леонід, а в самого вже аж сорочку розпирало від збуреного дихання й насолоди.

– Поки їдь прямо, я буду тебе вести. А тепер вибач, будь ласка. Мені треба термінового поговорити з одним дуже набридливим паном. Якщо буду геть іншою - не дивуйся. З ним інакше не можна. Нехай забирає свої хвости. Мені вони більше не знадобляться. У мене є ТИ...

Здається закоханий Гай трішки відійшов від офіціозу моєї мами й наразі уявляв щось дуже хороше. А я набрала Казимира й геть неприродним для себе голосом сказала:

– Вітаю Вас, пане! Дякую за телефон і сумку. Здається це все, що ти спромігся знайти? А мамі наобіцяв, наче своєму електорату. Добре, забий! Тепер слухай мене уважно: знімай свою дурну й непотрібну охорону. Досить водити, наче болонку на прив’язі. Ти мене зрозумів? Та не прийде Дракула мене вбивати! Йому наразі геть не до мене, судячи з новин. Що? Де я була так довго? А тобі яке діло? Займися вже своїми державними турботами й не лізь більше до мене. Успіхів тобі, депутате!

– Нічого собі. Ти й так умієш? – розсміявся Льоня.

– О! Це ти ще не бачив, як я проводжу щотижневу нараду зі своїми перукарками. Прошу: забудь про всіх! Адже тільки ТИ назавжди особливий і неймовірний, мій рятівнику...

– Дякую! І все? – вже завівся він.

– Ні! Більше я розповім тобі, як обіцяла, коли говоритимемо до ранку. Чи може довше... Все тепер залежить від тебе, а я погоджуся з усім, що запропонуєш, – розпалювала я ще більше наші бажання і ми були зовсім поруч з моєю квартирою, що сумувала без мене кілька страшних та дивовижних днів.

Розділ 23

Ранок видався чудовим. Ми прокинулися у моєму геть здивованому та насиченому подіями ліжку й ще самі не могли повірити, що диво на яке ми так бентежливо чекали, відбулося. Ще ніколи у житті я не просиналася настільки щасливою. А тепер мене ніжно обіймають Його шалені й талановиті руки.

Я навіки забула, що Льоня трішки молодший, адже він уміє робити з жінкою в постелі такі дива, які геть не снилися жодному Дракулі чи депутату. Я й зараз задихаюся від насолоди, просто зазираючи в Його неповторні очі, що поглинають мене та підштовхують до нових мрій.

– Приві-іт... – шепочу я й відчуваю себе маленьким котиком, у пухнастих лапках мами-кішки. А Він ковзає по мені блаженним поглядом і дарує зграйку мурашок, що бігають по спині.

– Навіщо встає сонце, коли є ТИ? – промовляє Льоня та я не знаю, як відповісти на цю поезію й тому тихенько підповзаю ближче до його личка. Моє тіло неквапливо рухається вздовж мужньому стану й це зводить з розуму відразу обох. А ще я відчуваю його теплу збуджену плоть, що здригається та проситься до мене всередину.