Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

Коли Гай-старший отримав вечірні процедури й заснув, молодий вийшов з відділення на вулицю та порушив своє ж правило. Він набрав бджоляра. Той схвильовано запитував: що і як? Але Леонід сказав, наче все добре й попрохав покликати мене. Я кинулася до трубки, наче абонент на іншому кінці зв’язку був мені найріднішим на землі:

– Привіт! – вигукнула я й попрохала: – Кажи, будь ласка. Все як є кажи...

– Ти дуже подобаєшся мені, чарівна Маргарито. Я такий радий чути тебе! – прозвучало геть інше, але саме це мені найбільше треба було почути від нього вже давно. Вільною рукою я вхопилася за лоба й тепер не знала: лаяти Леоніда за такий стрімкий перехід до іншої теми, чи відповісти взаємністю, що вирувала в душі?

– Навіщо ти такий відвертий? Я ж питала про інше, – все-таки влізла я з докором до закоханого чоловіка, котрий сьогодні ризикував заради мене власним життям та дорогих йому людей.

– Все добре. Ми живі. Знаєш, мені страшенно багато треба тобі сказати. Звичайно якщо дозволиш випадковому хлопцю, з дороги, розповісти про мої сподівання й думки, – загадково відповів Леонід.

– Та хто я така, щоб давати тобі дозвіл? Це ви мої неймовірні рятівники. А я не можу ні допомогти, ні змінити нічого. Тільки сиджу на тих голках, що дядечко Лаврін повиймав з мене й продовжую відчувати їх. Але тепер через страх за вас і за НАС усіх... – ляпнула я й замовкла. А Він посміхнувся десь там і зітхнув:

– Коли так, тоді добре! Перемелеться все й буде свято. Я відчуваю його, як ніколи у житті. Ось слухаю твій голос і мені на душі спокійно та тепло...

І я не витримала:

– Льоню, а можна мені? До зустрічі з вами я жила у якомусь жахливому сні. Звісно я люблю своїх тата й маму і роботу свою люблю виконувати старанно. Але все інше було несправжнє. Нерівний шлюб і дивні стосунки, все за розкладом і чужими правилами. Наче й не було мене самої взагалі? Виходить, що тому дикуну з-за паркана я завдячую зустріччю з надзвичайними людьми, – збурено промовляла я кожне слово і знала, що Він мене розуміє.

– Неправда. Ти неймовірно справжня. Я такої зроду не бачив. Ще там на дорозі, в пилюці, як пригорнув, відразу почув між нами щось особливе. Зі мною такого ніколи не було. Це не залицяння випадкового чоловіка. Ти ж сама попросила казати все, як є, – і дійсно ледве знайомий вродливий хлопець, що був молодшим за мене на вісім років, витончено зізнається мені в коханні. А я слухаю його й тану та геть нічого не хочу змінювати. Хіба ж мені на роду написано слугувати лялькою старим дідам та нічого не мати для себе? Чому я не можу бути щасливою? Він теж хоче щастя. Я відчуваю це.

– Льоню, давай поговоримо, коли я очі твої побачу. Вони дивовижні. Я теж ніколи не бачила таких. І серце в тебе доброго янгола. Та все-таки скажи: що насправді відбувається? Як довго мені ще жити під прикриттям бджіл? – закохана дурепа навіщось намагалася відвернути хвилю романтичних почуттів, що переливалася через простір.

– Дякую. То вони, дивлячись на тебе, так світяться. Пробач, Рито, але тобі ще не можна сюди. Той гад надіслав сьогодні своїх горил і ми трішки позмагалися у вправності бити морди. Та окрім них, за нами ще хтось катається. Доки я не з’ясую: в чому справа, не можна ризикувати, – лагідно пояснював мій янгол-охоронець.

– Льоню, думаю, то мама накрутила колишнього зятя. Він таке любить. Сам нічого не робить, а наказувати підлеглим - мастак. А з вами все добре? Прошу: не обманюй мене!

– Та все добре. Дядька трішки підлатають, а так все нормально, – посміхнувся мій рятівник.

– Тобто «підлатають»? Вони його били? Господи! Навіщо я принесла вам стільки біди? Чому ти не проїхав повз мене, як інші робили? – відчувала я тепер невиправний сором і біль, а ввічливий і закоханий, мене вперше перебив:

– Я не зміг. Гальма підвели й авто саме зупинилося. Воно в мене старе, але розумне. Підказало, що не можна боротися з долею. Я за ці дні пізнав багато нового у житті. Таке, на що вже й не сподівався. Рито, я хотів би говорити з тобою до самого ранку, але треба перерватись. Я бажаю тобі чарівних снів, прекрасна незнайомо! – тяжко зітхнув мій співрозмовник.

– Навзаєм, романтику! Може колись нам випаде час говорити до ранку? – нахабно бовкнула я й почула Його шепіт:

– Я на це дуже сподіваюся!

Розділ 20

Грошей Дракула зібрав достатньо. А його відважний кур’єр, що перевозив містом величезні суми в кейсі, схованому в простенькому туристичному рюкзаку, мав неабияку витримку й артистичний талант. Не було ніяких броньованих авто та озброєного супроводу. Тихий скромний чоловік, у біленькій кепочці їхав собі в маршрутці, а потім прямував до метро й виходив на вокзалі.

В одній зі скриньок камери схову гамірного залізничного вокзалу завжди лежала якась газета чи журнал. Талановиті хлопці, з підвалу Фінча прорахували такий кут, де огляд був мінімальним й саме через ту комірку господар грального закладу передавав своєму покровителю колосальні щомісячні хабарі. Порожній кейс повертався до автоматичної камери схову наступного дня. А замість перемовин -приходила обумовлена невинна смс.

Так було й цього разу. Кур’єр зробив закладку та вільно зітхнувши, пішов залом на вихід. Але тут почув з-за спини пронизливий гавкіт великого пса. Чоловік не побіг знаючи, що все зробив правильно. Може хтось з господарів не вдягнув на тварину намордника? Але далі були суворі слова:

– Стійте! Ваші документи, будь ласка...

Непомітний селянин, в кепочці повільно обернувся й побачив перед собою патрульний наряд, зі службовою собакою. Розумні очі німецької вівчарки наразі світили на нього злими вогниками, та кінолог дав команду й пес мовчки сів поруч. Кур’єр надав посвідчення особи, але в цей час тварина знову схвильовано смикнулася в його бік.

– Прошу, пройдіть з нами! – показав напрямок руху старший групи й не віддав затриманому документ.

– Не розумію. Я прийшов подивитися розклад і купити квиток. У мене навіть багажу немає. В чому справа? – абсолютно вільно поводився цей вимуштруваний бойовик і настирливо мізкував: де пес відчуває загрозу? Невже пронюхав вже відсутні гроші?

– Ви не хвилюйтеся. Зараз розберемося, – кивнув старший і щось доповів по рації.

Затриманого привели в окреме приміщення і там перевірили його особу по базах, пошукали підозрілих за відбитками, але він був чистий як перший сніг. Тільки пес ніяк не міг вгамуватися та аж совався у кутку й грізно поглядав на невідомого. А поліціянти щиро вірили своєму чотирилапому другові, адже серед гамірного натовпу пасажирів він служив другий рік і виявив багато чого забороненого.

Та й сам кур’єр уже зметикував: де прорахувався. Ні його особа, ні навіть гроші не наробили біди. Клята тварина, звісно була добре натренована на запах пороху й вибухівки. А він, дурний, вчора стріляв у тирі саме в цих непомітних та дуже зручних штанях. І коли розум концентрується на доставці шаленої купи грошей, як згадаєш про аромат пороху на одязі? Адже в дорогу чоловік жодного разу не брав ніякої зброї, а тепер сидів і просто мовчав.

Далі пішли розбірки: де й ким він працює? Та коли почали пред’являти підозру в тероризмі, цей пан миттю розколовся й наплів чогось про квитки для свого господаря. До з’ясування ступеня вини, підлеглого Ласло Фінча залишили під вартою на сорок вісім годин, а детальна інформація пішла куди треба.

Ох і давно ж збиралися деякі служби побувати з перевіркою за високим муром «Клубу Дракули». І той інкогніто, котрий кришував Фінча та за невгамовність замовив до виплати подвійну ставку, новину вже почув, але мудро не висовувався. А навіщо? Ніяких конкретних доказів Фінч на його особу не мав, а дарма каламутити темну воду румун не стане. Він же не настільки дурний.

Скоро до замку Дракули під’їхав транспорт, наповнений людьми, опір яким намагаються не чинити. На ввічливий запит - ворота відкрили. Фінч не віддав наказу сперечатися чи барикадуватись, адже виконав розпорядження покровителя й не уявляв, чому так швидко наскочили з перевіркою?

Правда, кур’єр з учора подівся кудись, але таке було передбачене протоколом безпеки. Якщо перевізник відчує хвіст – він на деякий час повинен зникнути. Можливо, це була саме та ситуація?

Та всі «мирні» думки румуна розвіялися в ту мить, коли інша службова тваринка (геть мила на вигляд) просто поволокла кінолога вздовж підвалу. На нижньому поверсі маленька такса вперто зупинилася біля звичайної стіни й почала на неї пронизливо гавкати. Правоохоронцям нічого не залишалося як уважно обмацати шпалери та знайти непомітну кнопочку. Що далі – то краще. Стіна сама поїхала й перед охоронцями закону постала кімната повна різноманітної зброї... Оце й був повний провал!

Потім старенький дідусь, у круглих окулярах, добровільно показав грізним ревізорам засекречений грошовий бункер. Чоловік не був підлим зрадником, навпаки він дуже любив свою родину: дітей та онуків. А тому ризикувати заради пристрасті неврівноваженого господаря – не бажав.

До речі, а де ж сам господар вілли? Нещодавно він крутився поруч та мав здивований і поблажливий вигляд. Тільки тепер Ласло Фінча, наче корова язиком злизала. Маєток був оточений по всьому периметру й вислизнути румуну ніяк не світило. Але ж його ніде немає! Навіть розумна собачка не допомогла. Виходить у графа Дракули таки виросли крила й цей невіглас безслідно розчинився у повітрі?

Та й ця версія нікуди не годиться. Адже легендарний Влад Цепеш то одне, а його причмелений наслідувач, що має з фантастичним героєм лише національну схожість, то геть інше. І тому, забувши про свої статки, уявні регалії та статус – румун наразі, немов тхір у норі, швиденько шарудить ногами по вузькому проходу підземелля, підсвічуючи собі шлях фонариком і тримає курс якомога далі від свого графського замку.