Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

Через сто років це той самий неподільний простір, окутий прозорими кільцями часу, незнищенний у своєму існуванні. Проте хімічний склад повітря року 2012 не такий, як на початку XX століття, коли десь тут, всього за якихось сто метрів від того місця, де сьогодні знаходиться готель «Люксембург», на балконі сімейного готелю «Ксенодохіон Егнатіа» стояла дівчинка Лізетта. Інша й звукова матриця: глухий безперервний гул з ливарні на березі. Гудок локомотиву на залізничному вокзалі. Трамвай, що пробивається вузькими вуличками. Штовханина й гамір коло прилавків на дерев’яних тротуарах перед тісними крамничками й ремісничими майстернями. А що вже казати про запахи? Що б сказав професор Барич? І тут тхнуло, як у Середньовіччя. Якщо їздять в упряжці, якщо містом проходить кінний трамвай, тоді десь мають бути конюшні. Привозять сіно, відвозять гній, чую хриплуватий голос професора в салоніцькій ночі. У часи Лізеттиного дитинства каналізація і водогін ще не прийшли в кожен дім. Міські стіни, тільки зруйновані, повітря все ще застояне. Запахи зі скотобоєнь і чинбарень, з ринку живої худоби, з рибних магазинів у пристані.

Мов шпик, сную вулицями Салонік. Зупиняюся на перехрестях, ковзаю поглядом фасадами, читаю імена вулиць: Додеканісу, Спандоні, Роготі, Егнатіа, Ерму, Саламінус, Мітрополеос, Франгон, Есопу… Оглядаюся, намагаюся запам’ятати стежку, яку вимальовую. Кілька разів упродовж вечора повертаюся до свого готелю, аби, зміцнившись набутим досвідом, знову віддалитися, описуючи ширше коло, і рухаючись далі на захід, туди, де колись, до великої пожежі 1917 року, був сумнозвісний квартал Бара, мурашник давно зниклих вулиць, Єгипетська вулиця, Бешінарські сади і Вардарська брама.

Чітко чую голос Лізетти, шурхотливі слова долинають, ніби крізь листя з пополуднів, проведених з нею на початку шістдесятих років минулого століття. Вихоплений із повсякдення, поза заколисуючими ритуалами, бачу власне життя ясніше, байдужим поглядом патолога. Минуле дедалі глибше, майбутнє дедалі мілкіше.

Впродовж того салоніцького тижня, презентуючи на книжковому ярмарку грецьке видання «Російського вікна», я дав інтерв’ю журналістові, який весь час наголошував на автобіографічних деталях, цікавлячись, якою мірою головний герой роману, Руді Ступар, є моїм альтер его. Намагаючись уникнути повторень, розвіяти ману безплідної містифікації, я товкся власним минулим у пошуках картинок і речей, натрапляючи лише на тужливі ситуації свого дорослішання.

Згодом, залишившись сам у кав’ярні, під впливом тих витіснених картин я питав себе, що для мене — найважливіше в житті.

Жити одночасно в різних екзистенціях. Тому й пишу, бо лише писанням можу осягнути ті життя й в опосередкований спосіб їх прожити.

Навіщо тобі ті уявні життя? Навіщо ти їх взагалі вигадуєш? Чи не логічніше зануритися в себе? Чи ти втратив контакт з дійсністю? Звідки заборона займатися власним життям? І які наслідки?

Змарноване життя.

Поволі. Стережися пишних слів, вони тут для прикриття. Врешті, змарноване життя — теж життя. Немає такої відстані для такого великого розгону. Життя — надто широке поняття.

Змарнована молодість?

Це вже можна досліджувати. Але зав’язка глибше. У дитинстві. Хтось відібрав у тебе право на власні думки. Відділив тебе від самого себе. Звідти втеча в паралельні, уявні життя. Ти відмовився проживати власне. На тебе тиснуло суворе мамине виховання. Той хлопчина з поверху «Вілли Марії» переживав роздвоєння, втікав у підвал, в екзил пральні. Пригадай, про що ти там, на престолі між котлом і раковиною, мріяв?

Я фантазував, що мене всиновили. Мріяв про таку маму, як Лізетта. Щоб ота стіна в Лізеттиній кімнаті була й про моє походження. Сім днів, які я провів з Лізеттою, поки мама і сестра були у Загребі, пам’ятаю як оазис свободи. Без тривог і строгої дисципліни. Це записано глибоко в мені, розуміння, що життя може бути й таким безтурботним.

Лізетта. Про що думаєш, коли вимовляєш це ім’я?

Про доброту. Беззастережну. Подвійного дна немає. Все так, як виглядає, і як сказано.

А мама? Про що відразу думаєш?

Обачність. Так виховані й ми з сестрою. Ніщо не є таким, як здається на перший погляд, світ сповнений небезпек, всюди чигає омана. Бути наївним — гріх. Розум у нас для того, аби вчасно розкрити справжні наміри довколишніх.

І тоді — перепочинок. Тиждень з Лізеттою. Без заборон і застережень. Мов у якомусь блаженному сні. А потім — повернення додому.

Невидимий тягар впав на мене.

Потім ти зламав стіни. Мати відійшла, ні тобі, ні сестрі більше нічого не забороняла.

Мамин світ був світом гномів. Коли сестра і я виросли, той світ зруйнувався сам собою. Виявився нестійким, не мав під собою міцного фундаменту, бо не був породженням якогось вищого порядку. Мамина строгість була наслідком її страху перед дійсністю. Дисципліною намагалася досягнути всього того, що не мала в житті. Любов, передусім. Наприкінці залишилася сама.

Кожен в кінці залишається сам.

Ні, ні. Це не самотність витраченого життя. Це самотність підміненого життя.

Ти тоді став сам собі мамою. Віддалив від себе все глибоке й чисте, відділив емоцію. Тому завжди виправдовуєшся. Потай тримаєш готову відповідь для пояснення кожного наміру. Постійно під звинуваченням. Припини слідство проти самого себе.

Я вийшов з кав’ярні й рушив до західної частини міста, в напрямі Зейтинліка. Минув площу Вардаріс і попрямував довгою вулицею Лагада до військового цвинтаря, про який згадував мій дідо. Одного разу він у делегації солунських ветеранів покладав вінки до меморіального комплексу сербських вояків. Розповідав про Салоніки, які через пів століття не міг упізнати. То були не ті Салоніки, в яких я провів чотири місяці після повернення з лікарні в Бізерті.

І так, того теплого травневого пополудня, ходимо з дідусем безкраєю вулицею Лагада. Життя — це набагато більше, ніж повсякденні обов’язки і безсенсові дії, документи й свідчення, судові процеси, заповіти й змови. Дідо, супутня фігура в моєму дитинстві, — так само, як і його син, мій тато, — раптом поглинає мою увагу. Я виростав і виховувався в матріархаті. Тому ношу в собі компенсацію за відсутність чоловічої сторони. Асиметричність виплекала інстинкти. Там, де мав бути слабкий, я став сильним. Озброєний обережністю, терпінням, проникливістю, всіма дефіцитними рисами чоловічих предків. І я — нащадок-об’єднувач, той, хто виправляє генетику.

Бачу закостенілий вказівний палець мого діда Мілана, капрала сербського війська, який десь тут, на березі Салонік, під армійськими наметами, провів чотири місяці перед проривом Солунського фронту. Отже, я не вперше в Салоніках. Через записи ДНК ми присутні всюди, де пройшли наші предки. Запитую себе на ходу, якою була даність життя того капрала, який завжди мав при собі складний ніж і краяв