Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

від дачі через особу, яка була в Белграді проїздом. У короткому листі вони нам повідомили, що доглядати за сербський будинком у Хорватії зараз небезпечно. Мама факт повернення ключів сприйняла як зраду багаторічної дружби. Коли я запитав, чому не залишили ключі годинникарю Малеші, вона відповіла, що він тоді був у від’їзді. Крім того, Міличі самі запропонували, й вони були хорватами.

У сербські будинки вселялися біженці, а адреси всіх тих покинутих будинків отримували в поліції. До нас втрапив доброволець зі славонського бойовища. Мама вночі прокидалася й подумки спостерігала за незваним гостем, як той нишпорить у шафах і комодах. На всі боки зростав безлад. І поки палали будинки в Славонії, вона переживала, чи вціліє бодай щось із її порцеляни в серванті у Помері. Не могла собі пробачити, що не забрала до Белграда фігурку скрипаля з синього кобальту, яку ще до війни купила в сушацькому антикваріаті.

Пограбований вагон у Вінковцях передував нашому приїздові до міста, в якому я проведу дитинство і молодість. При від’їзді з Пули зловмисник на дачі став логічним завершенням циклу.

Кожен має десь бути. Найкраще — там, звідки прийшов.

Я не сердився на гобеленістів. Вони належали до тієї великої більшості, яка в усі часи та всюди поводилася однаково, — з’єднувальна тканина кожного суспільства; це були люди, які дозволили війну; для таких події завжди ніби трапляються, а насправді вони продукують ті події своїм недіянням, своєю неучастю беруть участь в їхньому створенні.

Що робить міщанин? Звужує контекст замість того, щоб розширювати. Вірить, що може виокремитися з виру історії, зберегти свої чотири стіни, свій банківський рахунок, свої калачики на вікні, і що це ніяк не стосується голодних в Африці та кліматичних змін, до Молочного шляху та сусіда, якого минулої ночі кудись повели якісь невідомі люди.

Життя набуло прискорення. Одна епоха вмирала. Вчора ставало неозорішим. Люди почали менше лічити в місяцях і роках. На зміну прийшли мірила десятиліття, два. Згаяне життя суттєво звузило територію дня прийдешнього. Зринули палімпсести якихось минулих доль. Географія змінилася за одну ніч.

Кордон на Рієчині, яка в часи молодості моїх батьків ділила Сушак і Рієку, Королівство Югославія й Італію, цей і той світ, посунувся далеко на схід.

Тато й мама швидко старіли, а держава зменшувалася. Я ж входив у роки, які у своїх батьків колись означив як початок старості.

Після татової смерті мама дедалі глибше поринала в деменцію. Говорила хаотично. З переїздом у будинок для старих вбила собі в голову, що вона вже не в Белграді. Почала вживати ієкавицю. Під час моїх відвідин вона часто підганяла мене, щоб я не запізнився на потяг. Перебиралася з міста в місто. Коли я бачив її востаннє, вона жила в Рієці. Частково перейняла фіюманський діалект. Питала мене, коли я повертаюся до Белграда. У якому готелі я зупинився.

На прощання хапала мене за руку й казала:

— Абись мого нотеса не забув, як будеш йшов. Тамкай всі адреси готелів. Без них ніде не годна-м заїхати.

9

«Спілкування з минулим — це його постійне доопрацювання, його закликання й буття в ньому, та оскільки читаємо його із залишених слідів, а ті сліди залежать від випадку, від матеріалу, в якому їх залишили, крихкого чи менш крихкого, від різних подій у часі, то це минуле є хаотичним, випадковим, фрагментованим… Про одну свою прабабу я не знаю нічого, не знаю, який вона мала вигляд, який у неї був характер, яке в неї було життя, нічого, нічого крім того, що 16 червня 1669 року вона купила два лікті оксамиту та імбир. Залишився після неї пожовклий аркуш паперу, всіяний рахунками, а з боку дописано, що попросити пана Шолту купити два ліктя оксамиту та імбир, коли він повертатиметься з Реміголи. Імбир й оксамит, лише це, більш нічого», — записує у своєму щоденнику Вітольд Гомбрович.

10

У травні 2012 року я провів тиждень у Салоніках. Прибув туди в надвечір’я й оселився в готелі «Люксембург». На рецепції беру проспект готелю для своєї колекції — рецидив того міфологічного зошита моєї мами, що його вкрали у Вінковцях.

Роками я захоплювався мрією написати роман про готелі. Хотів відтворити маршрути своїх мандрів тими заповідниками відринутості, де ми не повторюємо щоденні дії, керовані старими звичками. Немає близьких облич, знайомих речей і предметів. Крок у невідоме, де щомиті може відбутися знайомство, яке нам відчинить двері у якесь зовсім інше життя. Готель є місцем вичікування й натхнення, життя в подвійному дні фантазій. Певний час ти перебуваєш у міжчассі. Не випадково в романах подвійне життя ведуть ті, хто багато подорожує, — торгові агенти. Тимчасовість — їхнє постійне місце перебування.

Я тільки но вийшов з іншого готелю, точніше з роману «Бонавія», де той готель, в якому, ймовірно, зачалося моє життя, є місцем завершення оповіді. У мене всередині все ще існують обриси лаштунків, серед яких я провів чотири роки, пишучи «Бонавію». Я прибув до Салонік з бажанням якомога швидше витіснити з голови весь той матеріал, який і далі скеровував мої думки второваними стежками, де чекали знайомі ситуації. Я прагнув інакших вражень і відкриттів, аби потрохи прокласти шлях для наступного роману. І хоча я навіть не уявляв, яким би він мав бути, я не сумнівався, що сюжет з’явиться.

Коли я вийшов на балкон кімнати на четвертому поверсі, крізь крони мандаринів і лимонів вже пробивалося світло вуличних ліхтарів. Місто занурювалось у теплу весняну ніч. З довколишніх терас кав’ярень долинав тихий вечірній гамір. Праворуч, з боку однієї з головних салоніцьких вулиць, якою я пів години тому проїхав на таксі дорогою з аеропорту, чути було шум автомобілів і сирену швидкої допомоги. А зовсім ліворуч виднівся синій контур морської затоки. Там десь — та частина берега, біля якої сто років тому погойдувалися щільними лавами вітрильники.

Раптом із темряви, мов корма корабля, виринула стіна Лізеттиної кімнати: картини Салонік на світлинах кольору сепії, чорно-білі фотографії сімейних зібрань, ідилічні картинки з фотоательє, жилаві парсуни предків у фесках і капелюхах. Простягнув руки, ніби хотів відсунути лаштунки будинків, одним рухом вивернути кишеню часу й на майданчику, окресленому колись будівлею кінотеатру «Одеон» й універмагом Еліяса Морена, розгорнути сцену на весь квартал Лададіка. Тут інвентар дитинства Лізетти Біз’як, у дівоцтві Бенедетті: сусідські єврейські діти з подвійними іменами, недільні прогулянки Бешинарськими садами, поїздки трамваєм від митниці до Білої вежі, юрми на базарі Капані, пообідні