Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

Зупинялася на мить, ніби подумки шукає те вікно, яке відчиняється. Бачу її, як ходить помешканням, а згодом і коридорами будинку для старих у пошуках речення, яке поверне їй настрій, допоможе побачити оту світлу сторону. Ніколи не піддавалася малодушності. Була переконана, що слабкість — прихисток всякого зла.

Під час коротких чвар із батьком — бо саме він найчастіше слугував боксерською грушею — знаходила неймовірні аргументи й завжди мала готову відповідь. Акторка, яка лише чекає нагоди, аби використати монолог з вистави, давно знятої з репертуару.

Ми з сестрою сидимо за маленьким столом, кожен зі своєю книжкою з картинками, статичні, мов мумії. Порцелянові фігурки. Такі ми на більшості фотографій тих часів.

— Як ти можеш бути таким нетямою? Хіба справді нічого не бачиш? — каже мама. — Я куди не прийду, одним-однісіньким поглядом прозондую ситуацію, звички господаря. Мене кожен радо має за гостю.

— Лише як гостю, — іронічно додає тато.

— Ач який дотепник, — каже мама й починає тираду. А приводи були банальні: скажімо, склянка на краю полірованого стола без підставки, незагашений недопалок у попільничці, мильний осад по краєчках умивальника.

Сліди їй заважали. Свідчення присутності. Потрібно було нечуйно зникнути з місця, де ти був. Вона була очисником слідів. Індіанський воїн, який рухається серединою потоку й так знищує власні сліди. Любила відвідувати цвинтарі: там життя упокоїлося остаточно. Цвинтарі народжували в ній таємну радість, усвідомлення тріумфу порядку над безладом життя. Реєстри народжених і померлих — єдині надійні свідчення. А все між ними — період земного існування — суцільна велика мука, й найлегший спосіб дати собі раду з нею — постійно відкладати. Мама жила таким відкладеним життям. І тому не втілила жодного великого плану, чи то йшлося про подорож до Каліфорнії в гості до найкращої приятельки молодості, чи про впорядкування альбомів, які нерозпаковані, в целофанових обгортках, роками лежали в шафі поруч із десятком картонних коробок з фотографіями.

Мама була майстром відкладання. Бранець ритуалів. Двічі на рік, на Новий рік і напередодні літа, відкривала коробку з новими іграшками, які регулярно приходили з Каліфорнії у величезних пакетах, разом з одягом. То були маленькі домашні урочистості, під час яких ми з сестрою отримували по кілька іграшок. Очима пожадливо вивчали, що ж іще ховається в тому ящику. Мама вірила, що доброчесність найкраще виховується тоді, коли діти не можуть отримати все й відразу.

Життя на низькому старті перед великими звершеннями аж ніяк не відповідало її спритності у виконанні щоденних обов’язків. Чи побутова педантичність лише приховувала її непристосованість до життя? Тисячі фотографій у коробках — переконливе свідчення того, що вона либонь таки живе насичено. Усміхнені обличчя й обійми — доказ виповненості, задоволення й радості.

Коли ми приїжджали в якесь місто, мама нагадувала нам із сестрою про далеких родичів, яких більше немає серед живих. Це ставало причиною відвідати цвинтар. Там ми були вільні. Мама дозволяла нам блукати серед пам’ятників. Ми зупинялися перед сімейними гробівцями, дивувалися зі скульптур із мармуру, каменю і гіпсу, розкішних загорож із кованого заліза.

— Яка родина! — казала вона швидше для себе. — Хто каже, що вічності не існує?

Ми з сестрою роздивлялися порцелянові фотографії. Забавлялися, вичитуючи незвичні імена, шукали гробівці довгожителів. Змагалися, хто відшукає когось столітнього. Повз дитячі могили проходили мовчки, не затримуючись.

На цвинтарі мама могла розслабитися, позбавлялася напруги, яка утримувала її дрібну фігуру в стані перманентного посіпування. Мотор, який не глушиться, а постійно бринить на місці.

Пам’ятаю цвинтар у Вараждині, високі кипариси й цвітіння магнолії, самшити у вигляді геометричних фігур, скульптури ангелочків.

— Ось так і у Версалі, — зітхала мама.

Приїжджаючи до Рієки провідати тата на його судні, ми завжди бували на цвинтарі на Трсаті. Я довго вірив, що й там поховані котрісь наші родичі. У Спліті ми щодня прогулювалися південною стороною Мар’яна до цвинтаря на Сустипані. Коли через кілька років ми знову пішли туди, цвинтаря вже не було. Нам сказали, що його перенесли за місто.

— Жах, — здригнулася мама, — Два рази бути похованим. Ось і мертві вмирають.

За маминими веселощами ховалася самотність.

Вона постійно перебувала в пошуках історій. Так виникали її приятельства. Одне з найважливіших було з Міличами, старшою парою, яка пенсійні будні проводила за тканням гобеленів. Я ніколи так і не довідався, як саме відбулося це знайомство, просто одного вечора мама, вся збуджена, ще з дверей почала розповідати про прекрасні гобелени:

— Ви повинні це побачити, це маленький Лувр. Веласкез, Гойя, Рембрандт. Вілерові пори року. Міфологічні сцени, виткані з тридцяти шести відтінків блакитного.

У неї виробилася залежність від колекціонування. Після кожних відвідин мануфактури сімейної пари Міличів стіни нашого помешкання заповнювалися черговими огидними рукотворами в золотих гіпсових рамках. Вона купувала гобелени за вигідними цінами, з кількамісячними виплатами. У ті часи загальної скрути гобеленістам важко було знайти покупців, тож вони давали їй нові роботи навіть без завдатку. Коли тато повернувся з плавання, борг Міличам сплатили, але шаленство покупок тривало. Серія ведутів голландських майстрів опинилась у наших з сестрою кімнатах. Гобеленістам я завдячую вермерівськіми кадрами пробудження. Перше, що я бачив щоранку, був «Погляд на Делфт».

Мама була досить освіченою. Читала, любила ходити в театр. Але в образотворчому мистецтві смак її підвів. Це була біла пляма її естетики. Власне, на малярстві вона взагалі не розумілася. За безцінок продала пейзаж Колеснікова, єдину картину в нашій квартирі — подарунок адвоката Джорджевича перед від’їздом до Америки — щоб купити серію гобеленів з натюрмортами. Вірила, що вартість колекції з часом тільки зросте. Яким же було розчарування, коли один рієцький антиквар пояснив їй, що гобелени більше ніхто не купує, що їхній час минув.

При переїзді в нову квартиру на Веруді деякі гобелени залишилися в коробках, нерозпаковані. Не було вже високих стін і довгих коридорів «Вілли Марії», де могла розташуватися вся колекція. Через багато років, з розпадом держави й нашим поверненням до Белграда, гобелени, як і багато інших речей і предметів, щезли з нашого виднокраю. Збереглася тільки серія міфологічних сцен з тридцятьма шістьма відтінками блакитного кольору.

Коли в жовтні 1991 року мої батьки виїжджали з Пули, ключ від дачі в Помері довірили Міличам. Вони самі запропонували, що будуть наглядати за нею та сплачувати рахунки. «Немає сили більшої, ніж наша дружба», — повторювали вони під час проводів.

Облога Вуковара була в повному розпалі. Війна лютувала в Славонії та Ліці. Повернення до Белграда через Скоп’є тривало повні два дні.

Проминув рік, і Міличі повернули нам ключі