Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

в готелі в Раші з удбашами. Через чотири роки вони вже в Селці, тато в перекомандуванні, а мама — керівник дитячого табору відпочинку. Вони все ще незнайомі.

Мені стільки ж років, скільки було їм, коли вони мене перестали цікавити. Все, що мало статися з ними, сталося. Їхні життя звелися на просте повторення ритуалів. Кожен рух, кожна думка мали своє передбачуване продовження. У тісному помешканні, захаращеному громіздкими фотелями й шафами, комодами й лампами, товстими килимами й гобеленами на стінах, вони жили, немов у якійсь ніші. Ніщо не викидалося, й здавалося, що квартира з дня на день зменшується.

Тато защіпав верхні ґудзики на сорочці так, як це робив його батько. Зморщена шкіра нависала над комірцем. Під підборіддям видно було непоголені місця. Мама під час розмови постійно струшувала зі стола невидимі дрібки зігнутою долонею. Коли мені чимось докоряла, її вуста стулювались у притлумленій люті. Дивилася на мене кілька хвилин нерухомим поглядом, аби потім зрезигновано кивнути головою й гірко посміхнутися.

У своїй поверховості та байдужості я думав, що то знаки старості. Сьогодні розумію: вони просто намагалися щось повідати мені перед тим, як відійти в потойбіччя. Потрібно було потерпіти, почекати, щоб урухомилися глибинні картини, як отого вітряного пополудня з батьком на пульській набережній. Дозволити їм висповідатися.

Після стількох років я став власником великих часових мірил. Коли зажмурюся, можу уявити десять, двадцять, тридцять років. У мені точно п’ять октав, шістдесят клавіш, шість десятиліть витраченого життя. Яка імпозантна клавіатура. Легко охоплюю відстань у пів століття. Чітко можу пригадати той ранок на пульському залізничному вокзалі, коли мама, тато, сестра та я вийшли зі спального вагона белградського поїзда. Однаковий часовий відтинок — від того листопадового ранку до мене сьогодні й до мешканців Пули початку XX століття. Відкриваються широкі часові плани — понтонні мости, через які можу сягнути на будь-яку відстань, яку помислю.

Там, на початку двадцятого століття, вулицею Кампо-Марціо прогулюється Джеймс Джойс, йдучи від свого помешкання у Віа Медуліно до школи Берліц на Площі Порт Ауреа. Проходить повз будинки, в яких через пів століття будуть майстерні чистильників взуття. Подумки блукає фасадами на Графтон стріт і намагається згадати оточення зі свого дитинства в Дубліні.

Та сама часова відстань, але далеко на півдні, у Салоніках, місті кольору сепії. З поверху сімейного готелю у французькому кварталі дівчинка Лізетта спостерігає за міською юрмою. Через кілька хвилин з’явиться трамвай у стертому просторі між універмагом Еліяса Морена й кінотеатром «Одеон». Її не пускали з сусідськими дітьми в парк у напрямку кварталу Бара. Вона була дівчинкою з вікна. Якийсь рік по тому вона покине рідне місто й продовжить життя в інтернаті пані Хаслінгер, у дев’ятнадцятому віденському бецірку. І тут матиме свій пункт спостереження, високе вікно спальні, звідки відкривається погляд на тихий краєвид вишуканої периферії, чию тишу порушувало час від часу теленькання трамваю лінії 38 до Грінціга. Потім — вікна у квартирі її родичів на Шерволі, у передмісті Трієста. Перший любовний досвід. Повсякдення тепер розгортається на широких планах, але рамки й далі залишаються. Навіть роки розпусного життя з Барбарою Хітерот у Трієсті, на Червоному острові, Бріонах, в Опатії не затьмарили тінь споглядача. У середині тридцятих років двадцятого століття Лізетта знову займає позицію коло вікна в скромному службовому помешканні на Веруді, через дорогу від Морського парку — там, де трамвайна колія пролягає вздовж стіни Арсенала і повертає до Сан Полікарпа. І наприкінці — останнє укріплення на третьому поверсі будинку під стінами Каштела. Лізетта Бенедетті, у шлюбі Біз’як, невтомний споглядач життя. Жінка з вікна. Перший власник телевізора на Губчевій вулиці.

Звідки в мене всі ці подробиці? Стільки запам’ятованих топонімів? Хіба таке можливо, щоб я нічого не забув з отих наших прогулянок салоніцькими вулицями, коли порожнечу на стіні між двома фотографіями Лізетта вимощувала назвою якоїсь крамниці, ресторану, готелю? Вмальовувала площі та вулиці в невидимі мапи. Я не тільки нічого не забув, а й з роками пригадував усе більше й більше деталей. Спогади продукували самі себе.

Застиглий кадр фотографії, зробленої на березі, оживляла потоком слів, розповідаючи про стежку, яка з того місця веде довгою смугою причалу до Білої вежі, або на протилежний бік, до залізничного вокзалу. Вдихала життя в картинки. Рушав фіакр, в якому вона, трирічна дівчинка, сидить у тата на руках. Показує мені, де закінчується широка стежка в Бешінарських садах, та стежка, на якій стоїть у товаристві двох товаришок з музичної школи. І ось так, місто-примара кольору сепії, ті казкові Салоніки ставали все ширші, заповнюючи уявними картинами білі плями на стіні Лізеттиної кімнати.

Ми продовжували прогулянки на іншій стіні, де час різко прискорювався. Вихованки інтернату пані Хаслінгер у Шенбруні. На цілих десять років пізніше, — зупинка трамваю з вивіскою Bagni. Коло Лізетти — юнак в однострої.

— Це ми з Джорджо в Трієсті, — каже вона й відразу переходить до іншої світлини, зробленої на терасі готелю «Адріатик» у Ровіні. — Це Барбара, її родич Бруно і я.

Не знаю, хто такий Джорджо? Барбара? Бруно? Я лише німий партнер на тих прогулянках, свідок того, що все так і було, попри те, чи оповідь ллється грецькою, італійською, чи хорватською. Наприкінці серії світлин впізнаю перехрестя на Веруді. Показує мені будинок, в якому жила. Каже мені, що колись там їздив трамвай до Сан Полікарпо.

Коли мірило пів століття спрямовую в час майбутній, у простір, в якому помістилося життя мого сина та в якому я свого часу відійду в засвіти, пришвидшення таке, що я гублю спогади про речі та предмети повсякдення. Тепер розумію маму, розумію, чому під час однієї з наших останніх зустрічей вона була до сліз зворушена з’явою шкіряної валізочки. Того ранку в білизні її пам’яті зринув реквізит дівочих подорожей.

«Справжнє диво, як речі раптом кудись зникають. Ту валізку, імпортну, з Бельгії, я купила на Сушаку, ще перед тією війною. Мабуть, вона була з тими речами, які вкрали у Вінковцях. Але точно не скажу».

8

У нашому домі завжди було багато слів. Гори зайвих слів і речень. Цілі уривки, які колись комусь десь належали. Відлущилися з фасаду чиїхсь чужих життів. Злива речей вихлюпувалася маминим голосом на співрозмовника. Мама була колекціонером сотень реплік — так зберігала пам’ять про осіб, які ті слова вимовляли.

«Нічого не буває випадково. І погане для когось добре. Слушно казала Лізетта: коли перед тобою зачиняються якісь двері,